К.війск.н. Мусієнко І.І.

Інститут підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого

ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМ ОСВІТИ У КОНТЕКСТІ ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ ДО БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

 

Актуальність . Пошук шляхів докорінної перебудови вищої освіти ведеться сьогодні в усьому цивілізованому світі, про що свідчить і постійний розвиток Болонського процесу. Отримавши значні переваги у економічній, політичній, соціальній та культурній cферах, Європейська спільнота почала активно формувати та реалізовувати програму узгодження інституцій та принципів різних європейських освітньо-наукових комплексів.

Постановка проблеми: визначити основні проблеми, у контексті приєднання України до Болонського процесу .

На всіх етапах Болонського процесу проголошувалось, що цей процес добровільний; полісуб’єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нівелює національні собливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий; поступовий. На рівні держави входження освітньої сфери України до міжнародного освітнього простору визнається сьогодні важливою складовою частиною модернізації освіти в контексті інноваціиної моделі розвитку [1, с. 9].

Щоб стати повноправним членом   Болонської співдружності, Україні треба було суттєво перетворити свою систему вищої освіти і науки. При цьому слід пам’ятати, що Болонськиий процес це не стільки впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу, скільки тривалий процес узгодження рекомендацій, вироблених країнами-учасницями процесу, створення зони європейської вищої освіти та пріоритетів національної системи освіти.

Основні проблеми, які визначають фахівці, у контексті приєднання України до Болонського процесу є такими: недостатнє визнання в суспільстві, зокрема в економічній сфері кваліфікаційного рівня “бакалавр”; збільшення розриву зв'язків між освітянами та роботодавцями, між освітньою сферою і ринком праці; невиправдана плутанина в розумінні рівнів спеціаліста і магістра: з одного боку, має місце незначна відмінність програм спеціаліста і магістра, їх еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого - вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за третім і четвертим;   забюрократизована система присвоєння наукових ступенів, достатньо складна порівняно з загальноєвропейською, що звичайно ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі;   не відповідає потребам суспільства і ринковим відносинам така ланка української освіти, як технікуми і коледжі, кількість яких у державі в 4 рази більша, ніж ВНЗ ІІІ і ІV рівнів акредитації, разом узятих.

Для ефективного реформування вищої освіти України потрібно було ретельно переглянути переваги і недоліки попередньої системи освіти, знайти перехідні конструктивні форми до ефективних і прогресивних систем і технологій освіти. Україна мала і має одну з найбільших і авторитетних освітніх систем у світі (за рівнем освіти вона посідала 15 місце із 162 країн світу). Однак ця система формувалася та розвивалася за інших соціально-економічних, політичних, суспільних та культурних умов. І протягом існування незалежної України реформи, які мали місце у вітчизняному науковоосвітньому комплексі, носили косметичний характер. Проте ринкові умови вимагають грунтовних змін у системі науки та освіти України [2, с. 31]. Проведення таких змін в часі співпало із реформуванням європейської системи освіти та науки. І тому для України склались надзвичайно сприятливі зовнішні обставини, оскільки у Болонському процесі чітко визначено напрям руху вітчизняного освітньо-наукового комплексу.

Але сучасна потреба у кардинальному оновленні всього освітянського простору в Україні пов’язана із двома особливими факторами, яких раніше суспільство не відчувало. Перший з них - це глобальна криза освіти, яка пов'язана із сучасними загальноцивілізаційними процесами, а саме – з переходом людства від індустріальної цивілізації до постіндустріальної, до інформаційного суспільства. На жаль, у нас ще не всі до кінця усвідомили, що це глобальне зрушення вимагає принципово нових підходів до освіти, її кардинальної зміни, а не просто оновлення всіх напрямків освітянської діяльності. І якщо ми саме зараз не підтримаємо цих намагань, не здійснимо рішучих кардинальних змін, не об'єднаємо своїх зусиль на спільні рішучі дії, ми відстанемо від загальноцивілізаційних процесів назавжди, причому не лише в освітянській сфері.

Це, так би мовити, глобальний фактор, який вимагає активного пошуку та невідкладного просування шляхом реформ. Вирішення цієї надзвичайно складної проблеми значно ускладнюється для України наявністю другого фактора – внутрішньою затяжною кризою всіх сфер життєдіяльності суспільства, в тому числі й освітянської. Відсутність стабільного фінансування освіти, розвал старих цінностей та ідеалів і неспроможність протягом багатьох років сформувати нові, недостатність кадрів, спроможних працювати на рівні нових вимог, – все це значно ускладнює ситуацію.

Власне факт прийняття Україною ряду основоположних документів стосовно стратегії реформування вищої освіти не повинен створювати ілюзію остаточного вирішення основних, концептуальних питань участі України в Європейському освітньому процесі. Ці питання лишаються відкритими і, мабуть, залишатимуться такими ще досить тривалий час, доки ефективність політично обраних пріоритетів і механізмів не буде підтверджена реальною соціально-економічною практикою.

 

Список використаних джерел:

1. Кряжев П. Зарубіжний досвід реформування освіти / П. Кряжев // Науковий світ. – 2004. – № 12. – С. 8-10.

2. Мороз І. Болонський процес - це конкретні рішення та дії / І. Мороз // Вища освіта України. – 2005. – №1. – С. 29-36.