Трофімук Т.М.

Волинський національний університет імені Лесі Українки

РЕКРУТСЬКІ ПРИСУТСТВІЯ: ФОРМУВАННЯ ТА СКЛАД

 

Армія – один з найважливіших елементів держави, що здійснює основні функції по охороні її територіальних інтересів та внутрішнього порядку. У Російській імперії від початку XVIII і до середини ХІХ ст. рекрутська повинність була основою для формування та функціонування регулярного війська. Вона мала свою нормативно–правову базу та організаційну систему, вивчення якої актуалізується в сучасних умовах будівництва військових сил України.

Глибокі дослідження з військової історії Росії XVIII–XІX ст. належать перу Любомира Безкровного. Його праці висвітлюють не лише історію армії, а й вплив соціально–політичного життя на розвиток збройних сил імперії [див., наприклад, 1].

У роботах Петра Зайончковського реформування військової галузі у другій половині ХІХ ст. розглянуто у контексті проведених Олександром ІІ “ великих реформ ” [2]. Проте система державних установ та виконавчих органів, що відповідала за організацію функціонування армії, у тому числі й рекрутські присутствія, як основні органи, що відповідали за рекрутські набори, у цих дослідженнях не знайшла цілісного відображення.

Згідно рекрутського статуту 1831 р., що був основою нормативно–правового регулювання військової системи Російської імперії з 1832 р. до 1874 р., для прийому рекрут визначались відповідні місця у яких відкривались спеціальні органи – рекрутські присутствія. У кожній губернії під час проведення набору їх кількість не могла перевищувати чотирьох: одне в губернському, а решта – в уїзних містах [3, с. 520]. Так, наприклад, у Волинській губернії, як правило, окрім губернського рекрутського присутствія у м. Житомирі [4, арк. 1], “пункти прийому рекрут” у різні роки функціонували у м. Володимирі–Волинському [5, арк. 33], м. Ковелі [6, арк. 4], м. Луцьку [7, арк. 1], Новограді–Волинському, Радомилі, Бердичеві [8, с. 109]. Час та місце їх відкриття, терміни та особливості роботи визначались при кожному наборі та вказувались у спеціальних маніфестах, у яких, окрім того, прописувались усі аспекти проведення рекрутського набору [5, арк. 33].

До складу губернського рекрутського присутствія входили: віце–губернатор (головуючий), місцевий уїзний предводитель дворянства, радник казенної палати, чиновник військового відомства та лікар за призначенням медичної управи. Перше уїзне присутствія складалося з: губернського предводителя дворянства (головуючий), предводителя дворянства того уїзду, у якому відкрите присутствіє, місцевого городничого, військового та медичного чиновників. Друге і третє уїзні рекрутські присутствія включали до свого складу: дворянського предводителя того уїзду, у якому засновано присутствіє, місцевого городничого, військового і медичного чиновників. Головуючим, як правило, призначався вищий за званням предводитель [3, с. 520–521]. В уїзних містах, де не було цієї посади, місце головуючого займав уїзний суддя.

В губернському рекрутському присутствії під час прийому також мали бути присутні губернський прокурор та губернський стряпчий. Проте вони не входили власне у склад присутствія і не мали права підписувати папери. Їх могли залучити до роботи лише у “ випадках, коли потрібні були їх знання при вирішенні спірних питань” [3, с. 521].

Окрім того, при кожному рекрутському присутствії функціонувала канцелярія, до складу якої належав діловод, його помічники та декілька писців [3, с. 521]. Для вирішення спірних питань по стану здоров’я новобранців, окрім медичного чиновника, котрий входив до складу присутствія, залучався “особливий лікар” [3, с. 521]. Під командуванням військового чиновника, при кожному присутствії перебував офіцер і унтер офіцер внутрішньої сторожі з солдатами і цирюльниками, які допомагали в організації проведення набору. Такі ж функції виконував і офіцер корпусу жандармів [3, с. 521].

Такий склад рекрутських присутствій фактично функціонував до 1874 р. з деякими змінами та доповненнями. Так, наприклад, згідно маніфесту 1862 р. у губернських ревізійних рекрутських присутствіях замість повітового предводителя засідав один із членів губернського присутствія в селянських справах, а також до складу вводився представник міської (міщанської) громади [8, с. 110].

Як бачимо, організація і проведення рекрутських наборів у Російській імперії ХІХ ст., до складу якої на той час входила і значна частина українських земель, мала свою організаційну та управлінську структуру, серед якої важливе місце займали рекрутські присутствія із визначеним складом чиновників, які були основними виконавчими органами по рекрутській повинності.

 

Список використаних джерел:

1.       Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XIX веке. Военно-экономический потенциал России / Л.Г. Бескровный. – М.: Воениздат, 1973.– 616 с.

2.       Зайончковский П.А. Военные реформы 1860–1870 гг. в России / П.А. Зайончковский. – М.: Изд-во Московського университета, 1952. – 360 с.

3.       Рекрутский устав 1831 г . / Полное собрание законов Российской Империи : собрание в торое. – Санкт–Петербург: Печатано в типографии II Отделения собственной Его Императорского величества Канцелярии . – Т. VІ. – № 4677. – С. 501–563.

4.       Державний архів Житомирської області (Держархів Житомирської обл.), ф. 235, оп. 1, спр. 14.

5.       Державний архів Волинської області (Держархів Волинської обл.), ф. 368, оп. 1, спр. 38.

6.       Держархів Волинської обл., ф. 365, оп. 1, спр. 2.

7.       Держархів Волинської обл., ф. 253, оп. 2, спр. 5.

8.       Сидорук С.А. Діяльність місцевих органів державної влади щодо забезпечення виконання рекрутської повинності населенням Поділля / С.А. Сидорук // Воєнна історія Поділля та Буковини: науковий збірник: матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції 25-26 листопада 2009 р. м. Камянець-Подільський. – С. 107–113.