К.пед.н. Балахтар В.В.
Буковинська державна фінансова академія, Україна
НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ ДОЗВІЛЛЯ
Аналіз класифікацій дозвілля свідчить про існування різних підходів, специфіка яких пов’язана з психолого-педагогічною традицією певного історичного періоду. У світовій науці за останні роки відбулися якісні зміни в поглядах на сферу дозвілля дітей та підлітків. Розвиток педагогіки дозвілля, дозвіллєзнавства зумовили активізацію наукової розробки означеної тематики, обґрунтування понятійного апарату, принципів і функцій, основних видів та організаційних форм, які використовуються у практиці організації та проведення дозвілля дітей і підлітків у позашкільних закладах України, оскільки на дозвіллі вони не обмежені зовнішніми чинниками і залежать лише від своїх внутрішніх бажань та уподобань. Тому варто зауважити, що діяльність на дозвіллі неможлива без внутрішньої установки особистості, що сприяє або ж, навпаки, стримує розвиток, усвідомлення та реалізацію особистісних потреб. Важливим завданням в організації дозвілля зростаючого покоління є створення такого дозвіллєвого середовища, в якому культурні цінності існують не самі по собі, безвідносно до життєвих потреб особистості, а є включеними в життєвий простір індивіда і набувають для нього особистісного сенсу, життєвої необхідності, вироблення норм практичної поведінки, удосконалення чи опанування різних сфер суспільної діяльності.
Дозвілля має свої характерні ознаки, а саме: мотивація; різноманітність видів; його залежність від морального та культурного розвитку особистості; соціально-корисний, нейтральний чи асоціальний характер. Характерною його особливістю є те, що воно найповніше забезпечує потяг дітей та підлітків до самореалізації і максимально активізує їхню творчу діяльність, є емоційно забарвленим і привносить у кожну форму занять душевні переживання.
В. Кірсанов у вивченні педагогічного потенціалу дозвілля вважає за доцільне виділити два підходи: предметний та функціональний. Предметний підхід базується на визначенні змістової компоненти дозвілля (дозвілля як вільного часу, дозвілля як вільно обраної діяльності та дозвілля як емоційного стану особистості), простору, в якому мають вирішуватися педагогічні й психологічні проблеми. Функціональний підхід має на меті зосередження уваги на функціях дозвілля в житті людини та суспільства (рекреаційній, розважальній, просвітній, виховній та ін.) [6].
Висвітленню проблеми виховного потенціалу дозвілля присвячені праці російських авторів, які внесли значний доробок у розвиток теорії, методики і практики культурно-дозвіллєвої діяльності, а саме: М. Аріарського, Д. Генкіна, А. Жаркова і М. Чижикова, М. Максютіна, Ю. Стрєльцова та інших. Автори наголошують: у літературі існує принципова згода, що дозвілля обумовлюється ступенем та обсягом задоволення культурно-дозвіллєвих потреб особистості, яке здійснюють заклади й установи, підпорядковані органам освіти, культури, спорту й органам у справах сім'ї та молоді. Це напрям діяльності позашкільних навчальних закладів, клубів за місцем проживання, дитячо-підліткових фізкультурно-спортивних клубів, дитячо-юнацьких спортивних шкіл, шкіл естетичного виховання, клубних закладів, центрів дозвілля, театрів, музеїв тощо. Дозвіллєва діяльність відрізняється абсолютною добровільністю. Змусити дітей займатися дозвіллям неможливо – можна лише заохотити до нього, оскільки вони самі пред'являють до себе виховні вимоги дорослих, що й робить дозвілля сферою активного самовиховання.
У другій половині ХХ століття сформовано багато теоретичних концепцій щодо трактування дозвілля. Аналіз його основних підходів свідчить, що дозвілля розглядали як вид діяльності; як складову часового простору (кількісна концепція); як психологічний стан людини, емоційне сприйняття дійсності; як ознаку цілісного способу життя , як природну потребу людини, можливість самореалізації та мотив для трудової діяльності, як час для антисоціальних цілей та марного проведення часу та ін. У концепціях постіндустріального суспільства, як зауважує французький науковець Ж. Дюмазедьє , «всебічний розвиток особистості можливий лише у «цивілізації дозвілля», головною метою якого автор вважає культурний розвиток людини, який «дозволить особистості панувати над природою, поважаючи її; відігравати значну роль у суспільстві, маючи можливість від нього звільнитися; володіти собою, вміючи при цьому бути щасливим». Тому, на його думку, є помилкою ототожнювати культурний і суспільний розвиток, оскільки останній зводиться до зменшення економічної та культурної нерівності, а також до зміцнення співпраці між окремими людьми, групами, категоріями населення, незалежно від їх суспільного благополуччя [5, с. 57].
Прибічник французької школи досліджень дозвілля Ж. Фрідман акцентує увагу на значимості дозвілля для майбутнього, проблемі «постіндустріальної цивілізації», двоїстому характері дозвілля і розглядає його як «сферу вільного часу, активне дозвілля» [14, с. 134] і в той же час наголошує на психологічному аспекті: «позаробочому часу загрожує втома психічна, а не фізична..., що віддаляє людину від розвиваючого дозвілля, спрямованого на підвищення культурного рівня..., посилює духовну неврівноваженість, напругу між роботою та існуванням поза нею» [ 14 , c. 151].
З метою розкриття теорії дозвілля та вивчення його предметного змісту американська школа досліджень (Дж. Брайтбілл, С. Паркер, Дж. Келлі, Дж. Шиверс та ін.), зокрема М. Каплан , виокремив різні моделі дозвілля (гуманістичну, терапевтичну, кількісну, інституційну, епістеміологічну, соціологічну). На думку вченого, дозвілля не можна ототожнювати з вільним часом або зводити до переліку різних видів діяльності, спрямованих на відновлення сил людини, а необхідно розуміти як центральний елемент культури, який має глибокі зв’язки з іншими сферами життя (працею, сім’єю) [ 17 , с. 22].
Важливу роль у розробці теорій та концепцій дозвіллєвої діяльності зростаючого покоління відіграли ідеї та теоретичні положення праць Дж. Шиверс, який розглядає дозвілля як природну потребу людини, можливість самореалізації та мотив для трудової діяльності, і як час для антисоціальних цілей та марного проведення часу з погляду структурування дозвілля та наповнення його культурним змістом [18]. Автор вважає сучасне дозвілля часом відпочинку, відновлення сил, отримання задоволення і радості.
Аналіз праць американських вчених свідчить, що сформульована ними модель дозвілля передбачає активну, а не пасивну дозвіллєву діяльність, яка полягає у позбавленні людини зайвої енергії засобами дозвілля, емоційного розвантаження, відновлення та розвитку власних сил шляхом зміни видів діяльності, у засвоєнні культури та дій своїх предків, задоволенні імпульсів та інстинктів людини, її потреб у самореалізації та самовираженні.
На основі аналізу праць німецьких дослідників (У. Алєман, Р. Вайдел, Х. Дюрст, Р. Попп, Й. Штудеманн та ін.) з’ясовано, що організація дозвілля реалізується в різних формах. Варто типологізувати дозвілля залежно від виду, напряму, мети, місця його проведення та часу [ 16 ; 19 ].
Прихильники нейтральної (або дуалістичної) концепції (Акерман, Московічі та ін.) заперечують будь-який зв'язок між дозвіллям і професійною діяльністю людини, а форми і засоби проведення людиною свого дозвілля визначають соціальними, культурними та економічними чинниками. Науковці стверджують, що зростання кількості вільного часу не завжди позитивно сприймається людиною, яка не вміє правильно організувати своє дозвілля, а надлишок вільного часу негативно позначається на її настрої, поведінці.
Вивчення діалектичних взаємозв’язків та взаємозалежностей праці й дозвілля ( Ст. Паркер ) дало змогу з’ясувати, що «функції, які дозвілля виконує для суспільства, істотно відрізняються від функцій, що застосовуються до індивіда: перші стосуються підтримки соціальної системи та досягнення колективних цілей; другі забезпечують релаксацію, розваги та особистісний розвиток» [20].
Аналіз наукових підходів вітчизняних дослідників (В. Білоконь, А. Воловик та В. Воловик, І.Петрова та ін.) свідчить, що дозвіллєвій діяльності притаманні різноманітні структурні і функціональні характеристики. Зокрема, В. Білоконь виокремлює типи дозвілля залежно від його змісту, а також виділяє різні напрями дозвілля залежно від форм його проведення та організації [2]. Науковці А. Воловик та В. Воловик за критерії виокремлення видів і форм дозвілля обрали різні його ознаки і пропонують їх класифікацію за активністю, періодичністю, тривалістю, напрямами діяльності [4, с.13].
Класичним представником концепції дозвілля як складової вільного часу є канадський вчений Р. Стеббінс. Дослідник вважає дозвілля певним видом діяльності і поділяє на серйозне і несерйозне (звичайне). Серйозне дозвілля – це сталі заняття аматорів або учасників громадської (само)діяльності, які захоплюють людину численними можливостями і властивою їм комплексністю [1 0 , с. 66]. На відміну від звичайного дозвілля у процесі серйозного дозвілля людина набуває спеціальних навичок, отримує задоволення та можливість самореалізації. Серед найголовніших ознак серйозного дозвілля вчений виділяє такі: потреби продовжувати певне дозвіллєве заняття; можливість зафіксувати свої вміння й навички у громадському житті й мати від своєї участі відповідний результат; наявність духовних й матеріальних переваг (самореалізація, духовне збагачення, підвищення самооцінки, позбавлення комплексів); почуття самовинагороди; унікальність духу, створення групового соціального світу на основі спільних інтересів і, як наслідок, приналежність до певного колективу (спільноти). Несерйозне дозвілля є антиподом серйозному. На думку Р. Стеббінса, дозвілля як складова вільного часу є певним видом діяльності, ідентифікуючись з яким суб’єкт може досягати власних дозвіллєвих цілей [10, с. 54 - 59].
Цієї ж концепції дотримуються В. Й Бочелюк й В. В Бочелюк. Вчені вважають, що дозвілля як складова вільного часу являє сукупність занять, за допомогою яких відновлюються фізичні, розумові та психічні сили людини, але час дозвілля, на їхню думку – це й час розвитку особистості. Науковці пропонують до нього віднести індивідуальне споживання культури, публічно-видовищне споживання культури, фізичні заняття, розваги й ігри, заняття, які варто вважати явищами антикультури [3, с. 56].
Варто відмітити ще одну класифікацію форм та видів дозвілля залежно від виконуваних функцій, що враховує його істотні та специфічні риси, потреби суспільного розвитку та практико-орієнтований характер, відповідає соціальному замовленню суспільства, потребам, бажанням та інтересам окремої особистості. Зокрема, виокремлюють: фізичне дозвілля – спрямоване зняття фізичної та розумової напруги, спортивні й рекреаційні заняття; практичне дозвілля – дозволяє вільний вибір різних видів зайнятості і є найбільш поширеним серед усіх верств населення незалежно від віку і соціальної приналежності; культурне дозвілля – спрямоване на інтелектуальний розвиток особистості; соціальне дозвілля – поєднує міжособистісне спілкування, встановлення психологічної емоційної рівноваги.
На основі аналізу зарубіжного та вітчизняного досвіду з’ясовано, що види та форми організації дозвілля виконують наступні функції: психологічну, соціальну, терапевтичну та економічну. Зокрема, п сихологічна функція дозвілля, в свою чергу, поєднує відпочинок, розваги та розвиток особистості, які полегшують нервово-психологічне навантаження в процесі праці, професійного та ділового спілкування, телекомунікацій, користування транспортними засобами [13]. Як стверджує Ю. Стрельцова, «будь-який вид вільної діяльності несе в собі як функцію відновлення сил, так і функцію розвитку знань і здібностей людини. Однак одна з цих функцій домінуюча: як вид діяльності має властивість розвивати людину або переважно відновлювати її сили». Звичайно, відпочинок і розваги тісно переплітаються одне з одним, але й мають свої розходження. Традиційно «розвагами» іменують такі види діяльності у вільний час, які дають можливість повеселитися, відволікають від турбот, і на відміну від відпочинку, потребують активності. Ще уточнимо, що у процесі відпочинку людина відновлює свій фізіологічний стан, а розваги необхідні для зняття психологічних стресів, перевантажень, перевтоми. Отже, розваги потребують особливого емоційного навантаження [1 2 , с. 29 - 35].
Щодо особистісного розвитку дитини як функції, то варто зауважити, що вона передбачає не лише орієнтацію на інтелектуальний, художній, фізичний розвиток у вільний час, але й наявність цілком свідомої потреби в цьому розвитку, яка реалізується в різних напрямах: в культурно-просвітніх установах – клубах, культурно-просвітніх центрах, будинках культури, дитячої та юнацької творчості, бібліотеках, музеях та парках – шляхом оновлення форм і технологій діяльності; в межах додаткового (факультативного) компоненту навчальних планів традиційних освітніх закладів – на заняттях гуртків, студій, спортивних секцій; в програмах інноваційних освітніх закладів, де спостерігаються суттєві зміни щодо змісту і форм організації дозвілля. Окрім того, досить часто додається традиційний розподіл на «навчальну» та «позанавчальну» діяльність, оскільки йдеться про створення оптимальних умов, орієнтованих на розвиток кожної особистості, який не може відбуватися тільки в чітко окреслених часових і просторових межах, бо має тривати постійно.
Український науковець І. Петрова, досліджуючи соціальну функцію дозвілля, виокремлює такі її складові : рекреаційну, комунікативну, соціальну, творчу, ціннісно-орієнтаційну, пізнавальну та виховну [9, с. 376] . Зокрема, на думку автора, р екреаційна функція спрямована на зняття перевтоми, психологічної перенапруги, відтворення фізичних, інтелектуальних, емоційних сил людини; на зміцнення здоров'я шляхом здійснення дозвіллєвим об'єднанням ігрових, оздоровчих, розважальних, спортивних, туристично-екскурсійних програм, проведення вечорів відпочинку, видовищних заходів, театралізованих вистав, масових свят. Термін рекреація (лат. recreatio) означає поновлення або відновлення. Рекреацію у дозвіллі все частіше визначають як «людський феномен за власним правом» [ 15 , с. 25].
З цього приводу варто звернути увагу на дослідження вітчизняного вченого В. Кірсанова. Якщо розглядати рекреацію як предмет самостійного наукового дослідження, то вона не може бути ототожнена з дозвіллям. Через підходи до рекреації в контексті різних проблем людини можна наблизитись до рекреації як відтворення людини у фізичному, психічному (інтелектуальному, емоційному), культурному аспектах. У теорії дозвілля термін «рекреація» використовується в широкому розумінні – як синонім дозвілля – і у вузькому – як функція дозвілля, а також як синонім відпочинку [ 7, с. 28 - 31].
Доцільно зазначити, що будь-який вид чи то форма дозвілля виконує комунікативну функцію, що дозволяє розширити можливості для спілкування, подолання самотності, знаходження нових друзів, соціальну, яка сприяє тому, щоб кожна особистість мала власну гідність, могла знайти зміст свого існування, сприяє інтеграції людини в суспільство, задовольняє можливість самоідентифікації, дозволяє відчути свою приналежність до певної спільноти, виховну функцію, що має специфічні особливості, які полягають у добровільному включенні дитини в дозвіллєву діяльність і проявляється в цілеспрямованому розвитку особистісних потенціалів (пізнавального, ціннісно-орієнтаційного, творчого, комунікативного).
Щодо терапевтичної функції дозвілля , то спочатку її розглядали як об’єднання психологічних функцій: відпочинку (розрядки) і розваги, що надавали можливості людині підтримувати оптимальний психофізіологічний стан, зараз, в умовах сьогодення, ми звертаємо увагу на рекреаційно-оздоровчий та реабілітаційний компоненти цієї функції.
Варто відзначити, що під впливом соціально-економічних зрушень, які відбувались у розвинених країнах світу у другій половині ХХ-го століття і вплинули на всі сфери людської життєдіяльності, не обминувши й феномен дозвілля, сформувалась економічна функція, яка сприяла створенню сучасної індустрії дозвілля, що призвело до масового споживання дозвілля й довело його економічну прибутковість, міцно увійшовши до першої десятки прибуткових галузей світової економіки, посівши в різних країнах від 3-го до 9-го місця [1].
Отже, аналіз літератури дозволив виявити поліфункціональний характер дозвілля, можливість вбирати в себе функції, що сприяють формуванню і розвитку підростаючого покоління, робить діяльність позашкільних дозвіллєвих закладів привабливою, цікавою і змістовною, а це, у свою чергу, сприяє залученню до них дітей та підлітків, розвитку у них творчих здібностей, відкриваючи шляхи самореалізації особистості, служить цілям виховання, освіти і самовиховання зростаючого покоління, вирішуючи означені завдання в позашкільних закладах своєрідно, в обмеженому поєднанні з культурним відпочинком і розумними розвагами, що зумовлює сприятливий психологічний настрій і полегшує процес соціалізації підростаючого покоління.
Залежно від виду виховання виділяють релігійне (конфесійне), суспільне (соціальне) й адаптаційно-корекційне дозвілля [8, с. 179]. Варто зауважити, що релігійне дозвілля забезпечує створення умов у дусі віри у надприродний світ і Бога, прилучення дітей та підлітків до релігійних традицій і практики, що відповідають певній конфесії.
Погоджуємося з думкою М. Стельмаховича, що важливим феноменом організації дозвілля дітей та підлітків, який найтісніше об’єднує людей у родинне гніздо, є «сім’я як життєдайний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько і мати мають реальну можливість повторити себе в своїх потомках» [11, с. 3].
Щодо соціального дозвілля, то воно тісно пов’язане з соціальним вихованням як «планомірним створенням умов для відносно цілеспрямованого розвитку і духовно-ціннісної орієнтації в процесі її соціалізації. Ці умови створюються в процесі взаємодії соціальних, групових та індивідуальних суб’єктів у трьох тісно взаємопов’язаних і в той же час відносно автономних сферах: освіті, організації соціального досвіду людини, індивідуальної допомоги людині» [8, с. 229].
Організація дозвілля дітей та підлітків у позашкільних закладах освіти як сфери суспільної діяльності, зумовлюється обсягами та структурним наповненням дозвілля, що, в свою чергу, охоплює споживання культурних цінностей, спілкування, творчі заняття, хобі, рекреаційні та оздоровчі заходи, суспільно-корисну роботу, самоосвіту, пасивний відпочинок, асоціативні прояви тощо. З кінця XX ст. в суспільстві істотно збільшується обсяг вільного часу, що значно впливає на участь населення, а особливо дітей та підлітків, в дозвіллєвій діяльності. Збільшення обсягу дозвілля можливе за умов скорочення часу для роботи, удосконалення діяльності соціальних, транспортних, оздоровчих, комунальних та інших служб тощо.
Однією з ознак, які лягли в основу видів організації дозвілля, є характер відносин у процесі її організації. Науковці виділяють тоталітарну або гуманістичну його спрямованість. Зокрема, за радянського періоду в системі позашкільної освіти домінувала ідейно-політична спрямованість, жорстка регламентація діяльності позашкільних закладів органами влади, що, в свою чергу, вимагало нових підходів до змісту, форм та методів роботи позашкільних закладів. У процесі трансформації суспільного устрою держави спостерігається значний вплив на модифікацію програми реалізації суспільної політики країни, зокрема позашкільної освіти, пошук і впровадження нових форм та видів організації дозвілля, спрямованих на розвиток здібностей, талантів і обдарувань підростаючого покоління.
Таким чином, у вітчизняних та зарубіжних наукових дослідженнях з теорії і практики організації дозвілля здійснено спроби за певними критеріями виокремити види дозвілля й відповідні їм форми.
Список використаних джерел:
1. Антология исследований культуры: Интерпретации культуры / Под ред. С.Я. Левит. – СПб.: Университетская книга, 1997. – Т.1. – 712 с. – (Серия «Культурология ХХ век»).
2. Белоконь В.И. Культурно-досуговая деятельность / В.И. Белоконь. – Мелитополь, 2002.
3. Бочелюк В.Й. Дозвіллєзнавство: навч. посіб. / В.Й. Бочелюк, В.В. Бочелюк. – К.: Центр навч. літератури, 2006. – 208 с.
4. Воловик А.Ф. Педагогіка дозвілля: підручник / А.Ф. Воловик, В.А. Воловик. – Х.: ХДАК, 1999. – 329 с.
5. Дюмазедьє Ж. Планирование досуга и культурное развитие / Ж. Дюмазедьє // Образование взрослых и досуг в современной Европе. – Прага: Обрис, 1966.
6. Кірсанов В.В. Психолого-педагогічна діагностика: підручник / В.В. Кірсанов. – К.: Альтерпрес, 2002. – 512 с.
7. Кірсанов В.В. До визначення предмета рекреації в контексті педагогічних проблем дозвілля / В.В. Кірсанов // Вісник Книжкової палати. – 2004. – №9. – С. 28-31.
8. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику / А.В. Мудрик. – М.: Ин-т практической психологии, 1997. – 137 с.
9. Петрова І.В. Дозвілля в зарубіжних країнах: підручник / І.В. Петрова. – К.: Кондор, 2005. – 408 с.
10. Стеббинс Р.Л. Свободное время: к оптимальному стилю досуга / Р.Л. Стеббинс // Социс. – №7. – 2000. – С. 54-66. – (взгляд из Канады).
11. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка / М.Г. Стельмахович. – К.: Рад. школа, 1985. – 312 с.
12. Стрельцов Ю.А. Свободное время / Ю.А. Стрельцов // Клуб. – 2000. – №1. – С. 29-35.
13. Балабан М.А. Школа-парк: Как построить школу без классов и уроков / М.А. Балабан. – М., 2001. – 138 с. – (Серия: Библиотека «Первого сентября»).
14. Friedmann G. Le travailen miettes / G. Friedmann. – P., 1964.
15. John R. Kelly Leisure / R. John. – USA: Allyn & Bacon, 1996. – 436 p.
16. Herausforderung Freizeit-Perspektiven fur die 90-er Jahre / Opaschowski h. W., Stubenvoll R., Wemitz R. Und andere. – Hamburg, 1990.
17. Kaplan M. Leisure: theory and policy / M. Kaplan – N. Y., 1975.
18. Shivers J.S. Leisure and recreation concepts: a critical analysis / J.S. Shivers. – Boston, 1981.
19. Popp R. «Freizeitpadagogik» - ein neues Subsystem der Sozialpadagogik / Sozialarbeit: «Gemeinwesenorientierung» und «Animation» als Bestimmungsmomente der «Freizeitpadagogik» // Konturen der Sozialarbeit. - Wien, 1995.
20. Parker St. Group Life: Inividual Interests and Social Purposes // World Leisure Congress. - Lisbon, Portugal: Instituto de Ciencias Sociales, Universidade de Lisbon, 1994.