IV Всеукраинская научно-практическая Интернет-конференция «Изобразительное искусство, дизайн, художественная педагогика: проблемы и их решения» Днепропетровск, Украина 5 ноября 2012 года

ОСОБЛИВОСТІ ОЗДОБЛЕННЯ ТКАНИН У НАРОДНОМУ ВБРАННІ ПРИДНІПРОВ’Я ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Половна-В асильєва О. А.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна

Народне вбрання Придніпров’я території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей, а у ХІХ – початку ХХ століття – це Катеринославська губернія, є яскравим видом народного мистецтва, що зберігає народну традицію щодо складових комплексу, його конструктивних та колористичних особливостей, принципів формотворення, а також зберігає особливості оздоблення тканин, що використовуються у виготовленні строю.

Серед технік оздоблення відзначається поширена по усій Україні, і не тільки, вишивка . Вишивкою найбільше оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки, хустки, керсетки, фартухи. Вона посідає одне з головних місць у формуванні художньо-образного рішення строю. Усі техніки вишивки, а їх фахівці налічують більше ста п’ятдесяти, поділяються на рахункові, коли під час вишивання рахуються нитки основи і піткання, і вільні. До найдавніших технік вишивки та переважаючих на території Надпоріжжя та Запоріжжя кінця XVIII – початку ХІХ століття належать: рахункові техніки вирізування, мережки, настилування (лиштви). На початку ХХ століття дослідниця українських сорочок В. Білецька стверджувала про найстаріші техніки вишивки території Дніпропетровщини, якими були настилування й вирізування [3, с. 96]. З часом, в силу культурних та соціально-економічних чинників пріоритети у використанні переважаючих технік змінюються. Місце давніх технік зайняв, поширений по усій Україні хрестик. Побутуючими техніками ХІХ – початку ХХ століття залишалися мережки, набірування, рубцювання, вистіг (позаігленний шов), пухлики. Поодинокими можна вважати такі техніки, як занизування, курячий брід, зерновий вивід, ретязь, ланцюжок.

Варто згадати і колористичну особливість, що супроводжувала певні техніки вишивки. Так, найдавніші були виконані білим по білому. Лічильна гладь (лиштва) разом з мережками та вирізуванням створювали «малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням» (рис. 1).

 

Фрагмент вишивки жіночої сорочки. Домоткане полотно, зерновий вивід, гладь, мережка. 1920 р. с. Лихівка (нині П’ятихатського р-ну, Дніпропетровської обл.) ДНІМ. Інв. № Т – 850

Рис. 1. Фрагмент вишивки жіночої сорочки. Домоткане полотно, зерновий вивід, гладь, мережка. 1920 р. с. Лихівка (нині П’ятихатського р-ну, Дніпропетровської обл.) ДНІМ. Інв. № Т – 850

  Залежно від напрямку світла, узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, викликаючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» – це своєрідний художній прийом, вона асоціювалась у народі з красою морозних візерунків» [6, с. 9]. Серед збережених речових експонатів Дніпропетровського національного історичного музею сорочки, вишиті саме такими техніками: ДНІМ Т – 847, Т – 846, Т – 848, Т – 849, Т – 850, Т – 851, Т – 1307, Т – 1311, Т   – 1323. Із поширенням в українській культурі брокарівського стилю спостерігається переважне використання червоно-чорної колористики в оздобленні сорочок, як жіночих та чоловічих.

Техніка ткацтва , як і вишивка, займає одне з головних місць в оздобленні та виготовленні тканин. Примітивне ручне ткацтво виникло ще за неоліту і становило спочатку вид плетення. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н. е. [5, с. 243]. Ткацтвом на Придніпров’ї займалась чи не кожна господиня, адже ще на початку ХХ століття майже в кожній сільській хаті був ткацький верстат.

  Оздоблення технікою ткацтва використовувалось у таких складових строю як: пояси, плахти, запаски, головні убори (рис. 2).

 

Рис.2. Фрагмент плахти. ХІХ ст., с. Котівка. Катеринославщина. НМУДМ. Інв. № КТ

Рис.2. Фрагмент плахти. ХІХ ст., с. Котівка. Катеринославщина. НМУДМ. Інв. № КТ – 2198

Від застосованих ниток у цій техніці та безпосередньо від самої техніки залежали орнаментальні мотиви, що могли «рельєфно виступати над основою» чи «виділятися світлотіньовими переливами» [1, с. 30]. Найпоширенішими нитками у ткацтві були різнокольорові вовняні та бавовняні, які застосовувалися у виготовленні таких речей як: пістряних плахт з геометричним орнаментом клітчатки, хрестиків у клітинку та косички; поясів «окрайок» шириною 0,06 м . з Новомосковського та Павлоградського повітів; парчевих юпок, які «по чорному тлу заткані червоною, зеленою і малиновою пряжею та мішурною золотою нитками» [8]; головних уборів: очіпків – [9] із с. Бабайківка – по чорному бавовняному тлу заткано червоною вовняною ниткою; капорів – з жовтої парчі з витканими по ній квітами червоними, зеленими та ліловими вовняними нитками [11] із с. Лоцманська Кам’янка.

Поряд з вишивкою та ткацтвом чільне місце в оздобленні тканин посідає аплікація . Від лат. а pplication (приєднання) – техніка виготовлення орнаментальних композицій на різних матеріалах способом приклеювання чи нашивання різноманітних матеріалів, у тому числі   шкіри і тканини [4, с. 34]. В цій техніці використовувались шкіра, смужки тканини, шовкові стрічки, тасьми, плисові нашивки, в’юнчики та ін. Вони разом з вишивкою, ручною та машинною, створювали завершені орнаментальні композиції, підкреслювали конструктивні деталі нагрудного та осінньо-весняного вбрання, та надавали виробам художньої виразності.

В оздобленні шкіру використовують у таких видах вбрання, як свити (обшивались «шагреневой» шкірою [10] стоячий комірець, верхня пола і довгі рукава біля зап’ясток), сіряки (оздоблені кишені та кінці рукавів [7]), кожухи (рис. 3), які були виготовленні в інших губерніях, адже місцеві практично не оздоблювалися. В жіночих керсетках поширеним оздобленням були шовкові та оксамитові нашивки, що підкреслювали крій.

 

Фрагмент кожуха. Дніпропетровщина. ПЗ В.М. Падуна

Рис. 3. Фрагмент кожуха. Дніпропетровщина. ПЗ В.М. Падуна

Окрім розглянутих технік оздоблення тканин варто відзначити вибійку – способи нанесення кольорового узору на тканину. «Майстрів, що займались вибивною справою, в давнину називали малярами, малювальниками, димарями, вибійниками, а в період мануфактурного виробництва по всій території східнослов’янських земель – синильниками» [4, с. 103]. На Придніпров’ї майстрів називали вибійниками. Музейний речовий матеріал зберігає вибійчані тканини, що використовувались у народному вбранні. Такі тканини використовували у виготовленні жіночих головних уборів, елементів чоловічого та жіночого вбрання: спідниць, фартухів, штанів, а також скатертин, покривал, культових предметів.

Головним інструментом для майстра-вибійника були дошки з вибраним тлом та вибраним орнаментом. Дерево намагалися використовувати м’яких порід – грушу чи липу. Самі різьблені дошки поділялися на три групи, орнаментальні мотиви яких використовували для виготовлення жіночих хусток, полотна для жіночої спідниці, чи полотна для чоловічих штанів. У В.Бабенка зафіксовано застосування дошки з вирізаним орнаментом з обох боків, щоб можна було друкувати два різні орнаменти. А назва орнаментальних мотивів залежала від самого орнаменту – «полосатка», «горошком», «квітчатка», «клинці» [14, арк. 17]. Полотно з вибійкою використовувалось для виготовлення штанів, спідниць та наволочок на подушки в українців та росіян. Але зі значним поширенням фабричної продукції, яка все частіше заміняла, а згодом і витіснила вибійку, її зрідка застосовували для штанів та наволочок [2, с. 93].

У вибійці, як і в іншому народному мистецтві, скажімо стінописі, використовували природні барвники. Так, чорний колір виготовляли з сажі хвойних дерев, для червоного кольору брались висушені і перетерті комашки червецю, для виготовлення синього кольору потрібна була суміш індиго та свинцевих білил, а для коричневого – суміш охри і свинцю. Для того, щоб фарби використати в техніці вибійці їх потрібно було спочатку розтерти на лляній олії, а потім варити.   Колір орнаменту – це колір фарби, яку використовував майстер, тобто дошка застосовувалась з вибраним тлом. У жіночих спідницях, навпаки, орнамент міг бути кольору полотна, а тло – фарбоване.

Серед збережених одягових тканин народного вбрання, оздоблених технікою вибійки, трапляється найбільше орнаментальних мотивів смугастих, геометричних. З таких тканин шили спідниці та штани. Загалом орнаментальні композиції   поділяються на стрічкові, сітчасті, концентричні і букетні.

Геометричні, геометризовані і рослинні мотиви розташовуються в композиціях за чіткою системою. Загалом серед численних мотивів вибійок відзначені найбільш поширені – «звізди», «сосонки», «грибочки», «дороги», «галузки», «ружі», «огірки», «маки» тощо. Орнаментальна композиція складається з вертикально розміщених стрічок, які, у свою чергу, утворені з різних маленьких мотивів, укладених у рапорт, а вже від ширини стрічки, введення додаткових елементів та розмірів використаних мотивів залежить ритмічність (рис. 4).

 

Вибійка українська. Кінець XVIII ст

Рис. 4. Вибійка українська. Кінець XVIII ст. ДНІМ. Інв. № І-1855

  Система симетричного розташування паралельних смуг вертикального напрямку поділяється на два типи: окремі орнаментальні мотиви і суцільні прямі чи хвилясті лінії [1, с. 46]. Такі композиції широко використовувались на тканинах для вбрання. Досить подібними були композиції вибійок у різних етнографічних зонах. Так, за архівними даними, зустрічаємо однакові малюнки вибійок «у клинці» з Полтавщини та Харківщини. Різниця помітна тільки в масштабності мотивів [12, арк. 45; 15, арк. 59], а також мотив «тяжинка у три смужки» Харківської та Курської губерній [16, арк. 56; 13, арк. 57]. Можемо припустити й те, що декор інших вибійок, також міг застосовуватися і на території Придніпров'я.  

 

Список використаних джерел:

1. Антонович Є.   А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є.   А. Антонович, Р.   В. Захарчук-Чугай, М.   Є. Станкевич. – Львів: Світ, 1993. – 272 с.

2. Бабенко В.   А. Этнографический очерк народного быта   Екатеринос-лавского края / В.   А.   Бабенко. – Екатеринослав, 1905. – 144 с.

3. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація   / В. Білецька // Матеріали до етнології й антропології / Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Т. XXI – XXII – Частина 1. Збірник праць, присвячений пам’яті В.   Гнатюка. [Впорядкував Ф.   Колесса] – Львів: З друкарні наукового товариства імені Шевченка, 1929. – С. 43–109.

4. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник [Я. П. Запаско (керівник авторського колективу) та ін.]. – Львів: Афіша, 2000. – Т.1. – 400 с. – 279 іл.

5. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник [Я. П. Запаско (керівник авторського колективу) та ін.]. – Львів: Афіша, 2000. – Т.2. – 400 с. – 279 іл.

6. Кара-Васильєва Т. В. Українська народна вишивка / Т. В. Кара-Васильєва, А. О. Заволокіна. – К.: Либідь, 1996. – 96 с.; іл.

7. РЕМ кол. № 10543 – 74

8. РЕМ кол. № 1726 – 21

9. РЕМ кол. № 1726 – 40

10. РЕМ кол. № 2908 – 19  

11. РЕМ кол. № 3940 – 6

12. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1573 – 193 – арк. 45

13. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1573 – 197 – арк. 57

14. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 1728 – 162 – арк. 17

15. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 194 – 164 – арк. 59

16. РЕМ Ф2. Оп 1. Д 665 кол. № 2408 – 52 – арк. 56