К. е. н. Погорєлова О. В., Тубальцева Н. П.

Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв, Україна

РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ПОКРАЩЕННІ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Основою економічної політики кожної держави є підвищення життєвого рівня населення. У сучасній економічній теорії це означає досягнення стійких темпів економічного зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і підвищення його середньодушового рівня до світових стандартів. На думку фахівців, це неможливо зробити без адекватного інвестиційного процесу, що викликає, з одного боку, необхідні інноваційні зміни і ведучого, з іншого боку, до позитивних структурних зрушень в господарстві. Запорука економічного успіху як держави, так і підприємств – розробка раціональної довгострокової інноваційно-інвестиційної політики.

Економічне зростання можна забезпечувати і на старій технологічній базі завдяки кращому використанню виробничих потужностей. Але це означає випуск традиційної, морально застарілої продукції, неконкурентоспроможною на світовому ринку. Сучасна теорія трактує економічну динаміку як синтез сталого (а не переривчастого) і конкурентоспроможного (а не будь-якого) економічного зростання.

Підвищення на декілька відсотків середньорічних темпів приросту валової внутрішньої продукції промисловості можливо тільки при структурній розбудові інвестиційного процесу. По-перше, держава має створити сприятливі умови для підвищення в інвестиційному процесі частки виробництва послуг – менш капіталомісткої сфери господарства порівняно з виробництвом товарів. По-друге, необхідно сприяти диверсифікації та переливу капіталів з електроенергетичної та металургійної промисловостей в обробні галузі та сферу послуг, що допоможе ефективному використанню інвестицій (фондомісткість продукції добувної та електроенергетичної промисловості у 4-5 разів вище, ніж в обробній промисловості). Очевидно, що треба якнайшвидше переходити від енергосировинної складової інвестицій та економічного зростання до інноваційної, оскільки якщо мінеральні сировинні ресурси не відтворні, то інноваційний ресурс, ресурс знань, укладений в людському капіталі, безмежний і відтворюється в розширеному масштабі. Ці аргументи правильні і всі з ними згодні, але вони ніяк не можуть втілитися в життя, оскільки незрозумілий механізм цього переходу. У зв'язку з цим доцільно розглянути роль промисловості та її окремих секторів у відтворенні продукту і використанні ресурсів праці і капіталу. Нами було проведено дослідження цих питань стосовно до п'яти країн з розвиненою енергосировинної економікою: США, Канади, Великобританії, Австралії і Норвегії.

По-перше, у всіх країнах позначилася тенденція до зниження частки промисловості у ВВП та чисельності зайнятих. Скорочення питомої ваги промисловості у ВВП за 1990–2010 рр. склало 9п.п. (з 37, 8% до 28,8%), в чисельності зайнятих – близько 8 п.п . (з 30,3% до 22,7%). Що стосується інвестицій, то в більшості країн з'явилася тенденція до зниження промисловості в їх загальному обсязі по господарству в цілому.

По-друге, більшість з розглянутих країн, поряд з розвиненою видобувною та металургійною промисловістю, мають високоінноваціонну обробну промисловість, частка якої у загальнопромисловому виробництві США та Великобританії складає 80%, Канади – 75%, Австралії – 63%, Норвегії – 38%. Ресурси економічного зростання більш збалансовано розподілені між енергосировинними та інноваційними секторами промисловості.

По-третє, в силу технологічних особливостей енергосировинної галузі у порівнянні з обробною промисловістю (мала трудомісткість і висока капіталомісткість) питома вага їх в трудових ресурсах значно нижче, а в капіталовкладеннях набагато вище, ніж їх частка в виробництва продукції. У стратегічному плані безумовно правильна ідея про підвищення частки інноваційної складової, але, як показує досвід зарубіжних країн, більш плідною є концепція розвиненої інноваційно-сировинної економіки і промисловості. Головне, як використовувати сировинні ресурси, як ефективно розподілити прибуток в інтересах суспільства.

Для України в тактичному плані неможливо розвиватися без експорту сировинних ресурсів (металу, вугілля, електроенергії). При цьому головне питання, яке необхідно вирішити, – знаходження оптимального механізму для акумуляції та використання прибутку. Немає особливої ??проблеми зібрати кошти, все питання полягає в тому, за якими критеріями зібране розподілити.

Тяготи кризового періоду можна зменшити, якщо врахувати і творчо застосувати досвід розвинених країн в будівництві післявоєнної економіки та її подальшому регулюванні. Особливо важливо використовувати цей досвід у сфері інвестиційної політики, бо саме капітальні вкладення, покликані адаптувати останні результати розвитку науки і техніки, визначають ефективність структури і функціонуванні економіки в цілому.

В державах з ринковою економікою відсутній якийсь особливий механізм науково-технічного розвитку. Сприйнятливість до науково-технічного прогресу створюється в результаті роботи ринкових принципів конкуренції, ціноутворення, в ході взаємного руху попиту і пропозиції. Проте ринковий механізм не забезпечує вирішення всіх проблем науково-технічного розвитку; роль держави в цій сфері у всіх високо індустріальних країнах дуже суттєва. В цих країнах існує великий арсенал методів і відповідних державних інститутів, за допомогою яких здійснюється дієве регулювання інвестицій [1, с. 82].

Незавершеність процесу формування українського корпоративного сектора передбачає активну участь держави в зусиллях по завершенню цього процесу з акцентом на формування, оптимізацію і структурну еволюцію великих компаній, а також розвиток їх конкурентоспроможності. Найважливішою ланкою економічної та інвестиційної стратегії держави має стати визнання великого бізнесу в якості найважливішого суб'єкта національної модернізації та глобальної конкурентоспроможності.

Світовий досвід свідчить, що у всіх розвинених країнах ще всередині 50-х років намітився, а потім і повною мірою відбувся перехід від спорадичних, не досить узгоджених між собою (а іноді й суперечливих один одному) способів державного втручання в інвестиційний процес до синхронізованої в часі і просторі, і заснованій на науковому опрацюванні, системі заходів державного регулювання інвестицій. Рішення про ті або інші стратегічні напрями використання регулюючого інструментарію, про будь-які конкретні акції інвестиційної політики приймаються урядовими органами після серйозних консультацій з представниками дослідних установ, банків і корпорацій і з урахуванням підсумків ретельного аналізу тенденцій економічного розвитку [1, с. 89].

Значна увага до національної інвестиційної політики обумовлена тим, що інвестиції і пов’язані з ними структурні зрушення в економіці, відіграють ключову роль у формуванні макроекономічних пропорцій. Інвестиційна діяльність – це стрижень усього процесу ліквідації багатьох диспропорцій у розвитку народного господарства. Особливість України в тім, що вона перебуває одночасно на різних конкурентних стадіях розвитку: в основному це стадія факторів виробництва, але деякі фірми перебувають на стадії інвестицій і нововведень. Тому для економіки України потрібна розробка диференційованих стратегій для різних секторів економіки.

Можна зробити висновок, що посилилась потреба в кон’юнктурному регулюванні інвестицій, а інвестиційно-інноваційна діяльність держави повинна працювати таким чином, щоб раціонально використовувалися всі наявні економічні переваги і інноваційні ресурси.

Було б доцільно приділити увагу податково-амортизаційним заходам, тому що їх застосування не потребує зростання прямих державних асигнувань, а це вкрай актуально при дефіцитності українського державного бюджету.

Список використаних джерел:

1. Захарченко Ф. І. Інноваційний менеджмент, теорія і практика в умовах трансформації економіки / Ф. І. Захарченко , Н. М. Корсікова , М. М. Меркулов . – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 446 с.