Що стосується формальної сторони мовної комунікації, то тут необхідно спиратися на оцінювання мовних висловлювань з позиції норми. Це було можливим при мовно-нормуючих намаганнях лінгвістів, які виконували важливу суспільну функцію при створенні та стабілізації національної мови у минулому. Внаслідок таких кроків, застосовані критерії частково стали історичними, частково логіко-систематичними, естетичними або мотивованими та займалися дотриманням “ чистоти” мовної системи, створювали гармонію усередині певних частин системи, хоча відносно стабільні рівні мовних засобів, по-різному оцінювались по відношенню до літературної мови.

Таким чином, якщо розглядати поняття норми у рамках мовних висловлювань, свідомо поширюючи суспільну практику людей та ставити питання відносно функції та адекватності висловлювань у конкретних комунікативних подіях, то вони виконуються разом з висловлюванням у певних ситуаціях. У такому випадку поняття норми визначається суттєво сильніше, чим, наприклад, функціональні стилі, які практично представляють системи норм для певних комунікативних сфер. Вони залежать від факторів, які детермінують комунікативні події. Цим самим змінюється не тільки кількість вихідних величин для нормованих висловлювань, а й точніше розглядається проблематика впливу. Комунікативно адекватними можуть бути не тільки мовно-літературні висловлювання, а й певні практичні сфери, для визначених завдань комунікації, наприклад, діалектні або навіть граматично некоректні висловлювання. Комунікативно коректними можуть вважатися сильно скорочені речення, між колегами або членами сімей, правда, за умов неякісних каналів передачі, тобто таких, які робили б несприятливими повноцінні мовні формулювання. Використання норм відбувається в конкретних комунікативних ситуаціях, в яких фактори, які визначають норми, по-різному змішані та виважені, причому, вибір норми здійснюється таким чином, що мовець може створити конфліктну ситуацію так само, як і при оцінюванні продукту його мовно-комунікативної діяльності. Застосування норм завжди містить індивідуально-креативні компоненти, які беруться до уваги при оцінюванні висловлювання з позиції комунікативної адекватності. Слід додати, що норма не веде прямо до комунікативної адекватності. З іншого боку, не можна вважати адекватність висловлювання в якійсь спеціальній ситуації вихідними даними для безпосередніх висновків щодо норми [5].

У деяких актуальних ситуаціях комунікативно адекватними можуть бути свідомі порушення норм на всіх рівнях, де ефект неочікуваності застосовується, як особливий засіб впливу. Якщо мовно-комунікативні засоби використовуються успішно, масово й правильно в зазначених ситуаціях, які при цьому, можуть викликати негативні емоції та санкції у випадку порушення факту очікування, то це не вважається порушенням норми. Однак, такі засоби можуть відхилятися від мовно-літературних норм, залишаючись при цьому в межах норми в інших проявах форм існування мови. Цим самим спростовуючи урівноваження між мовною та мовно-літературною нормами.

Лінгвістично обґрунтоване поняття норми, яке стосується, в першу чергу, обмежених і визначених кількостей, пояснюється також з позиції соціології. Мовні норми утворюються, як правило, спонтанно, завдяки стабілізації визначених мовних форм у поширеному вживанні певними групами мовців, комунікація яких є легшою і впевненішою, якщо вона спирається на відповідні норми. Перша суспільна функція норми спостерігається в її досягненнях, як засіб практичного, духовного, емоційного та мовного оволодіння ситуацією, яка надає індивідууму відчуття впевненості в свободі своїх дій, тому що загальновідомо, що в чужих, незвичних ситуаціях важко зрозуміти, про що йде мова, навіть, коли знаходишся в одномовному середовищі, а також, що означають дії інших та яка поведінка очікується.

Що стосується історичної категорії норми, то вона перемінлива, тісно пов’язана з суспільним розвитком та інтересами певних класів і груп, вони можуть служити суспільному прогресу або, навпаки, гальмувати його та по-різному оцінюватися багатьма соціальними групами. У середньовічном у суспільстві норми були індикатором певного статуту, ознакою належності до певної соціальної групи, вони служили обмеженням групи ззовні, той хто не володіє нормами групи, не може належати до неї. Саме в рамках цієї функції велику роль відіграють мовні норми та мовні субсистеми [1].

У динамічному суспільстві, яке зазнає постійних змін у суспільних відносинах, відбуваються зміни мовних засобів і форм. Зростання функції і значення норми свідчить про суспільні потреби значного оволодіння мовними можливостями впливу, які приводять до утворення цілого ряду нових термінів та розширюють лінгвістичні терміни. Ця функція була властива представникам містичного напрямку.

Так, поряд з мовною компетенцією утворюється комунікативна компетенція, яка робить можливим сприйняття і вирішення різноманітних мовно-комунікативних завдань у різних сферах. У середньовіччі, у зв’язку з утворенням різних соціальних прошарків, з поширенням різного виду діяльності, контактів між людьми, створюється нова система знань. Цей процес приводить, з одного боку, до збільшення інвентарю мовних знаків, з яких потім, відповідно до існуючих правил, утворюються речення, листи, рецепти і тексти. Розширення складу мовних знаків і вдосконалення оволодіння граматично-семантичними нормами є, за нашим припущенням, відображенням пізнавального процесу, який засвоюється в процесі вивчення суспільно нормованих практичних і духовних дій [2].

З цими практичними сферами діяльності пов’язані спеціальні мовні та мовно-комунікативні норми, які з позиції відмінних масштабів, відрізняються одне від одного. Таким чином, носії визначених норм, такі як духовенство, дворянство, лицарство, селянство, бюргерський клас представляють оволодіння різними нормами, яке відбивається, як на поведінці, манерах, так і на мові. Причому норми відрізняються не тільки кількісно (коло людей, для яких існують норми, мають бути обов’язковими), але й якісно (оцінювання певних мовних засобів).

Отже, норми мовної комунікації передбачають відповідні обробки кожного висловлювання за допомогою реципієнта. Саме він сприймає, деталізує чи відхиляє отриману інформацію у вигляді перепитувань або уточнень, для щоб зберегти спільну галузь мовної комунікації, яка знаходиться у зв’язку з висловлюваннями. Вона служить також для розпізнавання намірів і ситуацій, які, наприклад, часто виникають у поезії через змістовну і функціональну нечіткість, так що реципієнт змушений сам розвивати власні роз’яснення щодо мовних формулювань, які присутні в текстах. Але слід враховувати, що велика кількість змістовних і формальних відхилень та функціональних невизначеностей приводить до послаблення комунікативної функції .

Мова як засіб комунікації історично виникла не тільки з потреб колективної діяльності. Індивід пристосовував мову до повсякденного спілкування зі своїм оточенням і використовував її, щоб впливати на це оточення.

Навколишнє середовище сприймається в комплексних ситуаціях. Комплексні ситуації розрізняються, перш за все, певними ситуаціями, наприклад, розпорядок дня людини у середньовіччі. Спочатку інтуїтивно обирається будь-яка ситуація, потім визначаються види діяльності за тих чи інших обставин. У процесі соціалізації індивід вчиться розділяти та впізнавати ситуації та приймати в них участь за всіма суспільними нормами, використовуючи при цьому відповідний мовно-нормативний інструментарій [3].

Що стосується мовно-комунікативної діяльності, то в лінгвістиці розрізняють три види домінуючих та підпорядкованих компонентів для практики комунікації, а саме:

а) комунікативні дії в практичній ситуації – робочі діяльності, практичні спорудження, рішення щодо роботи тощо. У таких випадках комунікація підпорядковується діяльності, визначається нею тематично та є засобом для її реалізації та покращення;

б) комунікація підпорядкована духовній діяльності. У багатьох ситуаціях комунікація займає центральне місце, практичні дії сприймаються як підпорядковані. Такий вид комунікації зустрічається часто в учительській практиці, при вивченні практичних видів діяльності, при передачі – сприйманні знань. У цьому випадку комунікація тематично визначається метою надпорядкованої духовної діяльності та об ’ єднується з певними предметами;

  в) комунікація може утворювати в певних ситуаціях основні компоненти діяльності та не підпорядковуватись при цьому надпорядкованій духовній або практичній діяльності. Це той випадок, коли комунікація служить регулюванню людських стосунків, а також встановленню, збереженню контактів та використовується для стабілізації атмосфери у групі, для психічного розслаблення. Комунікація в таких ситуаціях відносно вільна, з позиції змісту, не пов’язана прямо з поставленою метою.

Таким чином, практичні, духовні і комунікативні діяльності поєднуються і проникають одна в одну. Наприклад, вага окремих компонентів є визначеною для конкретних ситуацій, з яких виникають різні вимоги щодо комунікативної поведінки та щодо різних нормативних вимог та очікувань.

Комунікативні наміри – це не тільки семантична сторона висловлювання, не внутрішня програма та не стратегія висловлювання. Інакше кажучи, змістовна сторона комунікативних намірів нечітко виражена, тому що задає тільки загальні напрямки висловлювання, не дивлячись на мету висловлювання або аргументування.

Список використаних джерел:

1. Семенюк Н.Н. Язык как система социолингвистических систем / Н.Н. Семенюк. – М. Наука, 1985. – С. 246.

2. Lerchner H . Normierung der Sprache / H. Lerchner. – A . Francke Verlag GmbH T ? bingen , 1998. – S . 329.

3. Niepold W . Sprache und soziale Schicht. Darstellung und Kritik der Forschungsliteratur seit Bernstein / W. Niepold. – Berlin, 1981. – S. 79 .

4. Normen der dt. Literatursprache 2// Akademie Verlag Berlin, 1996 . – S. 352 .

5. Normen der dt. Literatursprache 6//Akademie Verlag Berlin, 1993 . – S. 150 .