Загальна характеристика навчального процесу, цілі та зміст навчання професійного іншомовного спілкування в університетах Великої Британії

Велика Британія має давню й розвинену систему освіти. Засновані на початку XIII століття університети в Оксфорді й Кембриджі, кожен з яких складається в наш час з декількох коледжів, для навчання еліти, покликаної слугувати Богові й державі, кілька століть репрезентували всю її вищу освіту. Аж до XIX століття вони залишались єдиними університетами в країні. В XV–XVI століттях в Шотландії були відкриті університети Сент-Ендрюса (1411), Глазго (1451), Абердина (1494) і Едінбурга (1583). Наступні університети з'явилися тільки після 1830 року під тиском суспільних вимог періоду індустріальної революції та нових потреб країни. Та й після цього вища освіта країни була елітарною і охоплювала надто малий відсоток молоді. Охопивша в XIX столітті всю Британію промислова революція породила проблему нестачі кваліфікованих управляючих і адміністраторів. В багатьох промислових містах появились нові університети. В 1836 році був заснований Лондонський університет, в 1851 році – Манчестерський, в 1893 – Уельський, в 1900 – Бірмінгемський, в 1903 – Ліверпульський, в 1909 – Брістольський і в 1926 році – університет в Рединзі [1, с. 58].

У своїх наукових доробках Д. Еванс зазначає [2, с. 20], що зміст навчання професійного іншомовного спілкування у Великій Британії має забезпечити досягнення основної мети, яка полягає в тому, щоб навчити студентів спілкуватись іноземною мовою в типових ситуаціях повсякденного життя в межах засвоєного програмного матеріалу. Здатність студентів спілкуватись іноземною мовою забезпечується формуванням у них іншомовної комунікативної компетенції, зміст якої зумовлений такими видами компетенцій: мовною, мовленнєвою та соціокультурною. Так, мовна компетенція включає мовні знання (лексичні, граматичні, фонетичні та орфографічні) і відповідні навички; мовленнєва компетенція – включає чотири види компетенцій: уміння в аудіюванні, говорінні, читанні й письмі. Досягнення комунікативної компетенції неможливе без оволодіння певним обсягом культурної інформації, без ознайомлення студентів з культурою того народу, мову якого вони вивчають. У зв'язку з цим компонентом змісту навчання поряд з комунікативною компетенцією виступає також і соціокультурна компетенція, яка складається з країнознавчої та лінгвокраїнознавчої. Країнознавча компетенція – це знання студентів про культуру країни, мова якої вивчається. Лінгвокраїнознавча компетенція передбачає володіння студентами особливостями мовленнєвої та не мовленнєвої (міміка, жести, що супроводжують висловлювання) поведінки носіїв мови в певних ситуаціях спілкування, тобто сформованість у студентів цілісної системи уявлень про національно-культурні особливості країни, «що дає змогу асоціювати з мовною одиницею ту саму інформацію, що й носії мови, і досягати у такий спосіб повноцінної комунікації» [3, с. 112 ].

Виділення лінгвокраїнознавчої компетенції як складника змісту навчання професійного іншомовного спілкування зумовлено тим фактом, що самій мові властиво накопичувати, зберігати та відображати факти і явища культури народу — носія цієї мови. Ці факти та явища, як правило, відомі всім членам мовної спільноти, оскільки засвоюються ними у процесі навчання, виховання тощо. Отже, зміст навчання містить такі компоненти:

1) сфери спілкування, теми, ситуації;

2) мовний, мовленнєвий, країнознавчий та лінгвокраїнознавчий навчальний матеріал;

3) знання, навички та вміння мовлення.

Розв’язання дослідницького завдання щодо розвитку навчання іншомовного професійного спілкування у Великій Британії зумовило також необхідність аналізу змісту освіти в університетах Великої Британії.

Новим у ступеневій моделі організації навчання професійного іншомовного спілкування є виділення початкового та перехідного ступенів економічної освіти. По суті профорієнтаційна робота з майбутніми економістами виокремлюється в самостійний складник у системі економічної освіти. В умовах реформи підготовки майбутніх економістів у країні задум ученого значною мірою почав здійснюватися: помітно посилено увагу до підбору вступників на економічні спеціальності. Крім загального свідоцтва про середню освіту (необхідно скласти не менш як п'ять іспитів підвищеного рівня), від абітурієнтів вимагається характеристика про успішне проходження тесту на професійну придатність.

Процес утвердження інститутів вищої освіти, які існували у Великій Британії в кінці ХХ століття, супроводжується різними пошуками та варіантами. Як представники не університетського сектора вищої освіти, навчальні заклади були приречені на нижчий порівняно з університетами статус в освітній системі. Університети, такі як Оксфордський та Кембриджський, продовжують розробляти стратегію підготовки економістів у країні, проводити наукові дослідження в цій галузі, координують наукову роботу в галузі професійної освіти. Більшість інститутів вищої освіти намагаються приєднатися до університетів як філії. Так, Роегемптонський інститут вищої освіти в Лондоні у 1989 p. став філією Сурейського університету, Кентерберійський християнський коледж – Кентського університету, а Саутгемптонський – філією Саутгемптонського університету. При цьому інститути дістали право присвоювати своїм випускникам наукові ступені та видавати дипломи, що прирівнюються до університетських. Здебільшого це ступінь бакалавра економічних наук (Bachelor of Science – BSc) [4, с. 145].

Список використаних джерел:

1. Rychen D. S. Developing Key Competencies in Education: Some Lessons from International and National Experience (Studies in Comparative Education) / D. S. Rychen, A. Tiana. – Geneva: UNESCO-IBE, 2004. – 80 p.

2. Dudley-Evans T. and StJohn M., Developments in English for Specific Purposes / T. Dudley-Evans, and M. StJohn // Cambridge: Cambridge University Press, 1998. – P. 1–10, 19–21, 122–128.

3. Howatt A. P., A History of English Language Teaching / A. P. Howatt // Oxford: Oxford University Press, 1984. – 213 p.

4. Hutchinson T. and Waters A., English for Specific Purposes / T. Hutchinson and A. Waters // Cambridge: Cambridge University Press, 1987. – 320 p.