Д.філол.н. Шепель Ю. О.

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕКЛАДУ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ» З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ РОСІЙСЬКОЮ

Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, а й в інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми. Треба пам'ятати, що не кожна драма, оформлена віршем, представляє цей жанр. Названі вище драматичні поеми характеризуються домінуючим лірич­ним, суб'єктивним началом в окресленні дійових осіб, емоційністю ремарок, котрі сприяють створенню відповід­ного настрою. Драматична поема яскраво виявляє позицію автора: його голос, оцінки й характеристики" постійно підказують читачеві, що події сивої давнини перегуку­ються з сучасністю, отже, потрібно винести добрі уроки з минулого, щоб не помилитися при розв'язанні гострих проблем сучасності [5, с. 36].

У специфічному моделюванні дійсності в драматичному творі, створенні відповідної емоційної тональності багато важить і система організації художньої мови. Леся Ук­раїнка вправно володіє білим віршем, тобто віршем без рим, який забезпечує природність обміну думками між дійовими особами.

«Лісова пісня» – цей шедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні пе­ретворення, в якій поряд з людьми діють постаті; створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні оз­начає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету. У листі до Агатангела Кримського від 27 жовтня 1911 р. Леся Українка писала, що її драма була створена на честь «волинським лісам» і за жанром близька до п'єси німецького драматурга Ґергарта Гауптмана «Потоплений дзвін», названої автором драмою-казкою [1, с. 17].

У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спо­гаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки. «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними». Нагаду­вала матері про почуті тоді розповіді про мавок, про те, що «в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла...» [9, с. 169–170]

Фольклорно-міфічний матеріал драматургом органічно переплавлено в горнилі власної душі, піднесено на вер­ховини філософських узагальнень. Отже, й сприймається «Лісова пісня» як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми ви­значається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків. Центральний образ Мавки став уособленням роз­думів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі [6, с. 59].

«Лісова пісня» – це гімн «діянню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовно­го, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.

Олесь Гончар якось сказав, що талант Лесі Українки виявився «в силі й буянні її фантазії, нестримному леті уяви» [3, с. 5]. Поетична уява письменниці з ди­тинства живилася фольклорними джерелами, збагачувалася образами народних легенд, пе­реказів, балад. Свідченням цьому є «Лісова пісня», в якій опоетизовано «зачакловані хащі волинських лісів». Фан­тазія письменниці линула «в нічну тишу повитих місяч­ним маревом озер», творила «химерний Олімп народної міфології».

Справді, найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох сві­тів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Ру­салки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських [4, с. 15–16].

З цими істотами вступають у взаємини реальні волин­ські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина з своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало змогу письменниці помітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, який визначає сюжет феєрії, в кот­рому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора [4, с. 19].

Композиційно драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша. У створенні відповідного емоційного настрою важлива роль належить широким по­етичним ремаркам, які викликають в уяві читача відпо­відне пейзажне тло, сприяють докладнішому розкриттю світу дійових осіб [2, с. 20].

Переклад цього поетичного твору здійснила М. Комісарова. У пролозі окреслюється місце дії драми – простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка», у М. Комісарової «в кочки и тростники, а в одном месте в ярко-зеленое болото,– это берега лесного озера, образовавшегося из лесного ручья». Перекладач відтворила картину місця подій. Дія прологу – провесна, коли починає оживати природа, і читач знайомиться з другорядними персонажами (Той, що греблі рве, Потерчата, Русалка, Водяник), які далі будуть причетними до розгортання основного конфлікту. Тепер же їхні самохарактеристики розкривають певні сто­рони життя персоніфікованої природи.

Весна, яка повила верховіття дерев і підлісок « ніжним зеленим серпанком»- «нежной зеленой дымкой» охоплює час першої дії. Саме в цю чарівну пору зустрічаються Мавка і Лукаш, зароджується їхнє кохання, розкривається висока поетичність їхніх душ. Від ніжного голосу Лукашевої сопілки пробуджу­ється Мавка, блискавично, як у казці, замайоріли сережки на вербах та вільхах, залепетала листям береза, розкри­лись лілеї. На голос веснянки відгукуються зозуля, соло­вейко, розквітають дика рожа, калина, глід, терен. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: «Ох!.. Зірка в серце впала!»- «Ох!.. Звезда в сердце упала!» [7, с. 241].

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Струмок тої вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витіка і губиться в ха­щах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної задумливої поліської краси [10, с. 202].	Ручей выбегает из чащи, впадает в озеро, потом, по другую сторо­ну озе­ра , снова вытекает и теряется в за­рослях. Само озеро тиховодно, покры­то ряской и кувшинками, с чистым плесом посредине. Место дикое, таинственное, но не мрачное – полное нежной, задум­чи­вой полесской красоты [8, с. 254].

Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання. Щирою схвильованістю пройнятий цей монолог наприкінці дії:

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Коли, б ти, нічко, швидше минала! Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, ні­ченько, так, як ти, ясна! [10, с. 204]	Если б ты, ночка, скорей миновала! Не обижайся! Я ведь не знала Дня ни единого, чтобы такою Быть мне счастливой, как с ясной тобою! [8, с. 256]

М. Комісарова у перекладному тексті розкриває душу Мавки, яка звертаючись до рідної їй природи, як закохана дівчина, тривожиться за своє майбутнє. Вона збентежена журливістю берези, сльо­зами верби-матусеньки, що крапають у воду, їй дивний смуток дерев, адже вона в що мить переповнена щастям:

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Батьку мій рідний, темненький гаю, як же я ніченьку сюю прогаю? Нічко коротка – довга розлука... Що ж мені суджено – щастя чи мука? [10, с. 206]	Лес мой, отец мой, я и не знаю, Как эту ноченьку я скоротаю? Ночь коротка, да длинна разлука... Что ж суждено мне – счастье иль мука?! [8, с. 258]

Перекладач вдало передає монолог, зітканий із запитань і відповідей Мавки, що вражає психологізмом у розкритті її внутрішнього світу, відтворює драматичний у глибині настрій, який су­проводжує рух її почуття, власне, проймає весь першотвір.

М. Комісарова у своєму перекладі відтворює двоплощинний сю­ жет, де символічна картина природи виражає драматичні переживання ліричної героїні, які на фонетичному рівні увиразнюються чергуванням рим: гаю-знаю; прогаю – скоротаю; розлука – разлука; мука – мука. В исхідна градація дієслів доконаного виду не знаю , скоротаю підсилена морфемним повто­ ром та глибокими синтаксичними паузами, вираженими трьома крапками. Перекладач зберігає номінації розлука – разлука; мука – мука , однак творчо переосмислює їх, надає їм більшої інтенсив­ ності.

Пора пізнього літа у другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Поетичний світ високої духовності стикається з меркан­тильним світом. Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках з коха­ною.

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Не зневажай душі своєї цвіту, бо з ньо­ го виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце, як яйого пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось... (Раптом уриває.) Ти смієшся?... Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки... [10, с. 208]	Не оскорбляй цветка своей души, Ведь из него любовь возникла наша! Он даже папоротника чудесней: Он клады создает – не открывает. Как будто у меня другое сердце Тогда родилось вдруг. И в ту минуту Не чудо ль огненное... (Вдруг обрывает.) Ты смеешься?... Ведь я за то тебя и полюбила, Чего ты сам в себе не понимаешь. Хотя душа твоя поет об этом Чистосердечно голосом свирели [8, с. 260].

Мавці нелегко зрозуміти приховану сутність люд­ських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушують зав­давати болю природі, часткою якої вона є сама. Саможертовність Мавки виявляється в сцені, коли вона рішуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнувати краси Русалки Польової.

Відчуваючи серцем сум'яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати « душі своєї цвіту » – « цветка своей души», з якого народилося високе почуття:

«Той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкри­ває» – «Он даже папоротника чудесней: Он клады создает – не открывает».

Та годі парубкові зрозуміти біль душі Мавки, йому навіть смішно, що одягнена через наполягання матері в буденне, вона « править таке, немов на свято орацію» – «… такое в се говоришь, как проповедь на праздник . ». Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Звідси її болісне одкровення:

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись [10, с. 212].	Нет, милый, я тебя не упрекаю, А только – грустно, что не можешь ты Своею жизнью по себе равняться [8, с. 264].

М. Комісарова передає розчарування Мавки, що Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збагнути високості її почуття, як і багатства людської душі заперечним реченням: « Нет, милый, я тебя не упрекаю» … Даремно Мавку переконують Русалка Польова і Перелесник, що «кохання – як вода,– плавке та бистре» - « любовь – как вода – текуча и быстра », що « щастя – то зрада, будь тому рада,– тим воно й гарне, що вічно летить» – «счастье – то измена, ты будь этому рада, – тем оно и красиво, что вечно летит». Спілкування з Лукашем, дядьком Левом, змінили колишні, «лісові» переконання Мавки. Їй дуже важко і все ж вона відбивається від Того, що в скалі сидить, котрий тягне її в світ тіней:

Поезія Л. Українки	Переклад М. Комісарової
Hі! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає [10, с. 214].	Нет! Я жива! И жить я буду вечно. Есть в сердце у меня то, что бессмертно [8, с. 266].

Перекладач передає вистраждану, зумовлену нерозділеним, зруйнованим коханням упевненість Мавки фразою: «… Есть в сердце у меня то, что бессмертно ». М. Комісарова замінила заперечне дієслово « не вмирає» стверджувальним прислівником « бессмертно».

Третя дія кладе край стражданням Мавки. Вітряна, хмарна ніч переходить у «хворе світання пізньої осені…» – «болезненный рассвет поздней осени…». Хоч Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї дочки на вовкулаку, Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає … » – «то слово я волшебное нашла, Что зверя обращает в человека … ». У сивому непрозорому сер­панку прихилилася нещасна до одвірка Лукашевої хати. На докори Лісовика Мавка відповідає, що вже в подобі людській Лукаш упав їй до ніг, « мов ясень втятий» – « как будто ясень подрубленный» глянув знизу поглядом, сповненим туги і « каяття палкого, без надії » – « В раскаяньи гарячем, без надежды». Так може дивитися тільки людина, і тепер жертовність Мавки вступає в ще одну, найгострішу фазу – вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилявся. За­клята Килиною (надзвичайно цікавий штрих, який пока­зує, що в людині приховане й темне єство), Мавка перет­ворюється на вербу. Коли розлючена Килина хоче її зрубати, Перелесник метеором злітає з неба, обіймає вербу, рятуючи Мавку.

Зрештою, Мавка з'являється перед Лукашем в алего­ричній постаті загубленої Долі. Остання вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з'являється щось дитяче, і тоді перед ним постає легка, прозора постать, яка « з обличчя нагадує Мавку»- « лицом напоминает Мавку » [8, с. 64]. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла» – «забрал ее тело» – та душу дав .

Останній монолог Мавки – хоч і журний, та оптимі­стичний спів про невмирущість духовного, про вічність краси. Попіл з водою зростить нове дерево, «стане поча­тком тоді мій кінець» – «новым началом конец будет мой», – заспокоює Мавка і Лукаша, і всіх нас, людей:

Л. Українка

М. Комісарова

О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, – стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись-ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! [10, с. 217]

О, не жалей мое тело! Ясным огнем засветилось оно, Чистым и ярким, как будто вино, Вольными искрами к небу взлетело, Легкою нежной золой Ляжет, как в землю родную вернется, Новою вербою к солнцу пробьется, Новым началом конец будет мой. Станут ходить ко мне люди, Много людей отовсюду придут, Радость и горе свое принесут, Сердце мое говорить с ними будет, В горестях радовать их Шелестом веточки вербной негромкой, Голосом дудочки нежной и тонкой, Грустными росами с веток моих. Я им спою все, что знаю, Все, что когда-то ты мне напевал. Все, что весенней порою играл, Все, что теперь вспоминаю... Милый, играй, умоляю! [8, с. 269].

Отож, підводячи підсумки вищезазначеного, скажемо, що М.Комісаровій вдалося передати у перекладному поетичному тексті торжество оптимістичної ідеї нездоланності жит­тя, невмирущості мрії людини. М. Комісарова передала у перекладах сум героїні ліричних поезій за коханим, яка не піддалася розпуці, не похилилася. Та попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика.

Постать Л.Українки – помітний внесок у розвиток української літератури. Її творчість – це крок у становленні лірики, у збагаченні мови ліричних творів. Кращі з них увійшли в золотий фонд української літератури. Можемо бачити як змінюється світ на прикладі її творчості.

Список використаних джерел:

1. Аврахов Г. Вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» в школі / Г.Аврахов. – К., 1989. – 156 с.

2. Бабишкін О. У мандрівку століть: Слово про Лесю Укра­їнку / О.Бабишкін. – К., 1971. – 123 с.

3. Гончар О. Наша Леся / О.Гончар // Письменницькі роз­думи. – К., 1980. – 214 с.

4. Драч І. Слово про Лесю / І.Драч // Духовний меч: Літ.-крит. статті та есе. – К., 1983. – 58 с.

5. Костенко Л. Поет, що ішов слідами гігантів / Л.Костенко // Леся Ук­раїнка. Драматичні твори (Вступне слово). – К., 1989. – 115 с.

6. Франко І. Леся Українка: зібрання творів у 50 т. / І. Франко. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 31. – 512 с.

7. Українка Леся. Зібрання творів:у 12 т. / Леся Українка; [ ред. кол.: Є. Шабліовський (голова), М.Бернштейн, Н.Вишневська, Б.Деркач, С.Зубков, А.Каспрук, П.Колесник, В. Микитась, Ф. Погребенник ] . – К., 1977. – Т. 1, 2, 6.

8. Українка Леся. Твори: у 2 т. / Леся Українка. – К.: Наук. думка, 1986. – 605 с.

9. Украинка Л. Лесная песня: Лирика и драматические произведения: пер. с укр./Л. Украинка; сост. Е. Дейч; вступит. статья Ал. Дейча. – М.: Худож. лит., 1988. – 399 с.

10. Деркач М. Леся Українка. Неопубліковані твори // М. Деркач. – Л., 1987. – 578 с.