IX Международная научно-практическая Интернет-конференция «НАУКА В ИНФОРМАЦИОННОМ ПРОСТРАНСТВЕ» (10–11 октября 2013 г.)

Д. е. н. Іртищева І. О. * , Крупіца І. В. **

* Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв , Україна;

** Міжнародний університет бізнесу і права, м. Херсон, Україна

Державне регулювання інституціональних змін

Процеси інституціональних змін пов’язують з категоріями інституціоналізації (формуванням нових) і деінституціоналізації (руйнуванням старих) інститутів. Так, інституціоналізація ринку передбачає рух економічної системи до своєї інституціональної рівноваги; а відсутність змін у розвитку науки, техніки, технологій, їх моральне старіння, зупинка у розвитку людського капіталу виступає яскравим результатом неефективних інституціональних змін, що були характерні для України 14–20 років тому. Особлива роль у цих процесах відводиться державі.

У періоди стрімких економічних і соціальних змін вона створює більшість інститутів, тому усунення держави від активної політики щодо формування інституціональних умов на ринку може призводити до деінституціоналізації .

Отже, закони ринкової економіки об'єктивно обумовлюють необхідність формування специфічною за змістом і структурі інституціонального середовища (сукупності формальних і неформальних інститутів), яке, у свою чергу, зумовлює особливості функціонування багатоукладної національної економіки. Якщо на організаційну систему господарювання виявлятиметься якась зовнішня дія, що суперечить спрямованості, об'єктивно обумовленим інституціональним середовищем, то створювана сукупність устроїв призведе до зниження ефективності або рецесії.

Ми вважаємо, що інституціональний підхід до управління інституціональними змінами в національній економіці зумовлює необхідність використання адекватної наукової методології аналізу, суть якої зводиться до організації дослідницького процесу інституціонального середовища багатоукладної економіки по логічних рівнях аналізу.

Перший рівень державного управління інституціональними змінами – взаємодія і протиріччя формальних і неформальних інститутів, аналіз специфіки кожного з цих інститутів. Неформальні правила і формальні інститути правового, фінансового і соціального характеру, що входять в інституціональне середовище певної країни, мають національні корені, традиції, звичаї, політичні і культурні особливості. Великий вплив на зміст і структуру національної економіки має менталітет, що склався, пов'язаний з такими цінностями, як общинна, колективність, канони віросповідання та ін.

Другий рівень – взаємозв'язок інституціонального середовища із структурою і формами національної економіки.

Третій рівень – виявлення результативності вказаних взаємодій через вплив стимулів, обмежень на рівень і динаміку трансакційних і трансформаційних витрат; четвертий рівень – зворотна спрямованість дослідження з метою виявлення напрямів, форм і механізмів дії на інституціональне середовище, на формальні, зокрема економічні інститути.

На відміну від традиційних підходів запропонований нами механізм доводить, що аналіз формування національної економіки, функціонуючих господарських устроїв необхідно починати з дослідження процесу формування інституціонального середовища, неформальних і формальних правил, а також з аналізу взаємодії, сумісності, суперечності в цьому середовищі нових формальних інститутів і неформальних правил, що склалися.

Таким чином, визначається, що:

- інституціональний розвиток напряму пов’язаний з характером змін всіх видів інститутів з урахуванням інституціональних фреймів, а також особливих умов, в яких вони відбуваються. Основними видами інституціональних фреймів є: формальні, неформальні, ситуаційні.

- характер же самого інституціонального розвитку коротко- чи довгостроковий залежить від стану трьох основних типів організації – фірми, домашнього господарства і держави. Але головним елементом кожного з них є людина. Відтворення її потенціалу здійснюється спільними зусиллями фірми, домашнього господарства і держави. Тому саме індивіда можна розглядати як головну передумову довгострокового зростання. Відтак, інвестиції у людський капітал виступають запорукою ефективного соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

Сформоване в Україні інституціональне середовище функціонує на тлі тотальної недовіри суспільства до інституту держави. За даними соціологічного опитування фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, основні соціальні інститути мають негативний баланс довіри-недовіри: Верховна Рада (-60,5%), суди (-56%), політичні партії (-52%), уряд України (-49%), міліція (-47%), банки (-44%), прокуратура (-43), президент України (-43%), Конституційний суд (-38%), Служба безпеки України (-14%), місцева влада (-5%).

В українському суспільстві тільки три соціальні інститути мають позитивний баланс довіри з боку громадян: церква (баланс довіри-недовіри становить +50%), ЗМІ України (+24,5%), Збройні сили (+11%) і дещо переважає довіра щодо громадських організацій (+3%) [1].

Якщо припустити, що ми змогли створити універсальну модель розробки ефективних умов або правил управління економічною системою, зокрема економічною організацією, то встає питання про механізми ефективного застосування, наприклад, впровадження таких правил на практиці.

Можливо досліджувати завдання управління процесами впровадження правил у рамках цієї ж «універсальної моделі» і розробити нові правила. Але тоді виникає чергова проблема – «впровадження правил впровадження» і так далі. У зв'язку з цим закономірне питання про можливість рішення проблем управління процесами реалізації правил за допомогою інших моделей і інструментів. Наприклад, розроблених у рамках нової інституціональної економічної теорії, що трактує інститути, зокрема, як «правила гри».


Список використаних джерел: 
1.  Товстиженко А. Громадяни України довіряють уряду ще менше ніж міліції / А. Товстиженко // Дзеркало тижня від 17.07.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www. dt.ua/POLITICS/gromadyani-ukrayini-doviryayut-uryadu-sche-menshe-nizh-miliciyi-125235_.html