IX Международная научно-практическая Интернет-конференция «НАУКА В ИНФОРМАЦИОННОМ ПРОСТРАНСТВЕ» (10–11 октября 2013 г.)

К. філос. н. Пішак О. В.

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Україна

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВА ТВОРЕННЯ МОРАЛЬНІСНИХ СТОСУНКІВ

Здійснюючи свою життєдіяльність як «Я», людина, самоутверджуючись, спрямована назовні, на іншу людину, на «Ти», так би мовити, зсунута зі свого егоїстичного центру і співприсутня так чи так, безпосередньо чи опосередковано в житті іншої людини. Вона прагне проникнути в основи дійсності в якій проживає, оскільки живе не тільки в ситуації людського буття взагалі, а пізнає її кожен раз лише в історично визначеній ситуації, яка йде від Іншого і жене нас до іншого. Людина не є самодостатньою, вона завжди припускає існування інших індивідів, «вихід із себе в іншого». Тільки за наявності інших ми здатні цілісно осмислити власний внутрішній світ, переосмислити ціннісні орієнтації, а загалом реалізувати себе.

Завдання самовираження людини народжується саме з вільного рішення зустріти в інших й через інших дещо таке, що більш гідне ввійти всередину й утворити оновлене, збагачене, більш справжнє власне «Я», ніж те неповне «Я», яке людина в собі застає. Як зауважує С. Франк, «Я» як таке вперше внутрішньо оформлюється, набуває стійкої реальності, законності, зрозумілості власного єства лише тоді, коли воно бачить себе в світі спорідненого, близького, тотожного йому за своєю сутністю «Ти», іншими словами, коли воно знаходить підтвердження свого буття поза самим собою, як ззовні дану об’єктивну реаль­ність» [2, с. 516–517]. Це оновлене й доповнене «Я» є кращим подарунком, який кожен із нас може й повинен отримати – не інакше як вільно-співтворчо, надприродним, суто комунікабельним способом. «Значення «Ти» полягає в тому, що воно є конкретним виявом неосяжного, яке входить в мене як дещо Я-подібне і чудово конституює моє «Я». Таким чином відбувається самопізнання безпо­серед­нього самобуття в якості «Я» за межами себе самого, певна співучасть у бутті.

Говорячи про потребу людини у самовираженні, слід насамперед, звернути увагу на феномен моральнісного самоусвідомлення, в якому відображається ставлення людини до обставин, до діяльності, яку вона реалізує, до людей, з якими пов’язана її діяльність. Вся його природа, сутність і форми проявляються в цьому світоглядному сенсі, оскільки «функціональний центр світогляду – не знання як таке, а самопізнання: воно звернене на людину і є її сутнісним визначенням». Сама ж самосвідомість розглядається як вираження роздвоєності людини, наявності в ній ніби двох «Я», котрі якимось чином співвідносяться одне з одним. Від розуміння цих «Я» і залежить розуміння моральної природи самоусвідомлення. Відоме нам «золоте правило» моральності, яке твердить: «Чини щодо інших так, як би ти хотів, щоб вони чинили щодо тебе», є чудовим прикладом ставлення до поведінки інших, ставлення, в якому інші прирівнювались до людини як суб’єкта дії і судження. Недарма відомий російський філософ С. Франк саме в соборності знаходить онтологічну засаду релігійно-моральної вимоги бачити в іншій людині свого ближнього, ставитись до неї як до самого себе.

Тому самосвідомість у моралі не вичерпується самопізнанням, спогля­данням людиною свого «Я», рефлексією. Людина не здатна відчути сама себе, а може самоусвідомитися лише в процесі спілкування, «через ансамбль конкретних відносин». В моральній самосвідомості рефлексія обертається у вираження власної волі, тобто самосвідомість виявляється у специфічній формі самоутвердження, практичного ставлення людини до інших людей і до самої себе. Тільки практична спільність життєвого світу дозволяє кожному суб’єкту відкривати в діяльності інших весь комплекс смислових зв’язків, духовних імпульсів і мотивацій, уявлень, які аналогічні власним. Саме моральна свідомість у своїх граничних засадах спрямована на впорядкування соціального світу комунікації імперативами, що ґрунтуються на першосмислах духовної активності людської свідомості. І як наслідок етичний статус індивідуалізованих відносин перетворюється у розмірковування про співвідношення між собою соціальних цілей і засобів їхнього втілення.

Виключна орієнтація особистості на свій внутрішній світ і послідовна реалізація принципу егоїзму в моральнісних стосунках дискредитує саму ідею особистості, яка зароджується в точці розриву внутрішнього і зовнішнього світів людини, з’єднуючи їх і знімаючи їх протилежності. Зовнішній світ інтеріори­зується, стає здобутком внутрішнього: внутрішній же збага­чується, розширюється до меж зовнішнього. Відмова від одного тягне руйнування і знищення іншого. Замикаючись у своєму внутрішньому світі, приймаючи самих себе за вищу цінність і тим самим ігноруючи цінності інших, ми розриваємо свої зв’язки з іншими. Відмова від Іншого обертається втратою самого себе і виражається у внутрішній (байдужість до себе) і зовнішній (байду­жість до інших) індиферентності. «Особистість, зауважує Г. Зіммель, тільки реагу­ючи на самовира­ження інших, не здатна утверджувати себе по іншому як через опозицію, що перший інстинкт, за допомогою якого вона себе утверджує, є заперечення іншого» [1, с. 502].

У міжлюдських взаєминах особистість, з одного боку, проявляє свою моральнісну сутність, а з іншого – саме взаємодія з іншими виступає засобом її морального розвитку. Відкриваючи себе як суб’єкта, який реалізується у моральній діяльності, людина знаходить себе у взаєминах з Іншим. Відповідно особистість має можливість свідомо й цілеспрямовано самовизначатися. Аналі­зуючи філософсько-етичну спадщину С. Франка, Г. Аляєв виокремлює сферу «мораль­ного права», в якій особистість реалізує свою індивідуальність. В цій сфері зауважує дослідник, діє вже інший моральний імператив, орієнтований не на стосунки між людьми, а на духовне існування кожної людини, її відповіда­льність перед собою.

Людині властиво проявлятися в світі як людині, творити себе як людину, утверджуватися в тому, ким вона є. Тільки завдяки взаємодії, діалогу вона здатна реалізувати себе як особистість. Людина – це не просто істота, призначена для творення реальності, а істота, покликана до діалогу з життям, до спілкування з життям у всіх його проявах; не просто до праці, а до співпраці, до співтворчості з самим Універсумом. Адже насправді свідомість людини пробуджується, огорнута чужою свідомістю. В цьому плані влучно висловився М. Бер­дяєв: «Я прагнув не ізоляції своєї особистості, не її замикання в собі, а розмикання в універсум, наповнення універсальним змістом».

Загалом проблеми саморозкриття й усвідомлення себе, з одного боку, і впевненості в собі – з другого, взаємно доповнюють одна одну. Перша з них пов’язана з усвідомленням людиною своєї істинно людської сутності, а друга – з реальними механізмами утвердження себе в соціумі і в самому собі. Відповідно, за специфіка ставлення людини до самої себе і до іншої людини визначає якість моральної свідомості й ефективність моральної діяльності. Від того, як людина ставиться до себе і до інших, які вимоги висуває собі й іншим, залежить можливість її «самореалізації як автономного суб’єкта». Таким чином, Інший – це можливість самоактуалізації. Самим фактом своєї присутності інший «пробуд­жує» людину, народжує відповідну реакцію, в якій людина сама і твориться. Вона відкриває себе для самої себе, виявляє деякі знання, думки, стосунки, яких в собі не знала, але вони були присутні таємно, щоб у визначений момент вийти на світ. І тільки так можна з собою познайомитися, віднайти й набути себе самого.

Дослідження проблеми Іншого у визначеному аспекті дозволяє проникнути в глибину реалізації міжлюдських взаємин, самореалізації людини як людини, реального буття моральнісної культури. При цьому доволі важливо віднайти можливий хід прийняття й розуміння Іншого. Більше того, слід зрозуміти Іншого як можливість продовження та розвитку людини, «самого розуміючого і приймаючого Я», оскільки наповненість власного «Я» складає повноту мораль­нісного буття людини, яке протистоїть «буттєвій порожнечі» (М. Гай­де­ггер).

Отож, зв’язок з Іншими є ключовим аспектом самореалізації та самоутвер­д­ження особистості. Адже саме міжособистісні стосунки сприяють моральному збагаченню особистості і саморозгортанню її внутрішнього світу, допомагають пізнати Іншого у всій його унікальності і оригінальності. Тільки для людей, які є в єдиному процесі реальної спільності та співтворчості життєвого світу, їхні взаємини виступають в онтологічно-світоглядній цілісності всіх їхніх аспектів і компонентів.

Список використаних джерел:

1. Зиммель Г. Избранное: в 2 т. Т. 2: Созерцание жизни / Г. Зиммель // Человек как враг. – М.: Юрист, 1996. – С. 501–508.

2. Франк С. Л. Непостижимое / С. Л. Франк. – М.: Харвест, АСТ, 2000. – 800 с.