Старченко В. І.

Дніпропетровський національний університет імені О . Гончара , Україна

ВПЛИВ НАРОДНОГО МАЛЯРСТВА

НА ТВОРЧІСТЬ ПРОФЕСІЙНИХ МИТЦІВ УКРАЇНИ XIX – ПОЧ. XX СТ.

 

Становлення пластичних мистецтв України супроводжувалось постійними взаємовпливами фольклорної та професійної творчої діяльності. Це був процес природній, не запрограмований, почасти навіть не осмислений його учасниками.

За формальними ознаками вплив народної традиції спостерігається у застосуванні професійними художниками фольклорної стилістики – передусім, у простій, але ефективній композиційній побудові картинної площини, в активності кольору та своєрідній пластиці форми.

Професійна підготовка українських художників у другій половині XVIII – XIX століттях відбувалася в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв та у вищих художніх закладах Європи на засадах академізму й класицизму. За тодішніх умов розвитку естетики це мало би створювати опір природному розвитку образотворчості України, породжувати прірву між народним та – за визначенням Льва Толстого – «панським» мистецтвом. Прірва між народним і вишколеним мистецтвом таки існувала, однак кращі професійні майстри, які несли в собі заряд народної духовності та відчували естетичну цінність фольклорного мистецтва, здатні були перекидати містки в царину народної творчості.

Традицію творчого використання здобутків естетика фольклорної образотворчості митцями-професіоналами в Україні започаткував Тарас Шевченко у процесі створення ним основ реалістичного напрямку в українському мистецтві. Народне мистецтво було одним із основних факторів, що вплинули на формування естетичних поглядів Шевченка. Дмитро Антонович у монографії « Шевченко-художник » зауважив: «Для вияснення генези мистецької індивідуальності Шевченка дуже важливо й необхідно встановити, що діялося на українському селі в сфері мистецтва у двадцятих роках 19 століття, які процеси відбувалися у народній гущі українського сільського населення, і які естетичні враження могла мати і втягти в себе дитина у третьому десятилітті минулого століття». Навчаючись у дяків-малярів навколишніх сіл, підліткові Тарасу доводилось копіювати народну ікону, «кунштики» та лубочні картин. Естетика народного реалізму з її здатністю толеризувати різноманітні – від містичних до приземлено-прагматичних – уявлень народу про життя, життєвий простір, час, людські взаємини, радість, горе та інші філософські й морально-етичні категорії – ментально була рідною майбутньому Шевченкові-художнику. Тому уже в стінах Петербурзької академії мистецтв він втілював у таких творах як «Циганка-ворожка», «Катерина», «На пасіці», «Селянська родина» ознаки народної естетики – одухотвореність інтерпретованих реалій, впізнавальність не через абсолютну зовнішню схожість, а через духовну й змістовну автентичність образу, піднесення реалій до рангу символу. В названих творах помітна схильність автора до пошуків притаманних народному малярству простої, але виразної композиції, певної урочистої статичності образів, підвищеного декоративного звучання кольору.

Шлях поєднання професійного та фольклорного реалізму в національну мистецьку цільність, започаткований Шевченком, фактично став магістральним для більшості українських художників другої половини XIX століття. Інтерес до народної тематики, до естетики фольклорної образотворчості став визначальним для таких майстрів, послідовників Шевченка, як Л. Жемчужников, К. Трутовський , І. Соколов, П. Мартинович. Ці художники у рівній мірі розкривали різні аспекти життя українців – історичний, соціальний, побутовий, етнографічний – свідомо й осмислено застосовуючи композиційні схеми народних картин типу «Козак-бандурист», «В дозорі», «Козак їде на Січ», «Козак прощається з дівчиною», «Чумаки», «Чумацький шлях», «У шинку», «Ярмарок», «Зустріч біля криниці», «На кладці». Інтерпретувалися професіоналами і традиційні мотиви сільських та степових краєвидів із хатками-мазанками, вітряками, ставками, байраками і т.п.

Професійних майстрів пензля в народному образотворчому мистецтві приваблювали лаконізм відтворення образу за допомогою скупих виражальних засобів, символіка і знаковість як самих сюжетів, так і окремих композиційних атрибутів, здорове (бо наївне) бачення народом декоративної виразності тону і кольору, загальний оптимістичний дух творів.

Тенденції використання традицій народного мистецтва зросли в колі художників-передвижників, серед яких особливий інтерес до традицій народного малярства мали А. Куїнджі, І. Макушенко , М. Пимоненко, Г. Світлицький , В. Орловський, С. Світославський та художники-постпередвижники О. Сластіон , Г. Крушевський , О. Мурашко, Ф. Красицький .

Модернізм, зачатки якого в Україні спостерігалися в кінці XIX століття, особливо характерний увагою до своєрідності українського фольклорного малярства. Оновлення національного мистецтва, звільнення його від натуралізму чи академізму не могло відбутися без притаманних фольклорній естетиці якостей. Українські модерністи намагалися увібрати в себе дух і стиль фольклорної образотворчості, щоб інтерпретувати їх у новітньому мистецтві. Вивчаючи українське народне орнаментально-знакове малювання, зокрема хатній селянський розпис, К. Малевич створює свій напрямок у мистецтві, назвавши його супрематизмом. Марія Синякова творчо освоює стилістику народного малярства, що надає її картинам щирості та безпосередності. Д. Бурлюк зумів поєднати елементи кубо-футуристичної стилістики із енергетикою картини «Козак Мамай».

Особливо помітний вплив фольклорного мистецтва на становлення школи монументального розпису М. Бойчука, до якої належать такі яскраві митці як І. Падалка, В. Седляр , Т. Бойчук, Софія Налипинська-Бойчук , Олена Сахновська , Оксана Павленко, Марія Котляревська. Прийоми фольклорного рисування та малярства творчо інтерпретовані ними не лише в стінописі, але й у станковій та книжковій графіці. Проте, стилістичні експерименти представників цієї школи, які опиралися на здобутки проторенесансу, візантійського та народного українського мистецтва були фізично зупинені репресіями 30-х років…