Бордюгова О. О.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

З часу отримання незалежності Україна наполегливо намагається підняти планку рівня життя населення до показників європейських країн. Але, на жаль, за останні 20 років так й не вдалося наблизитись до соціальних стандартів провідних країн, хоча у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» зазначається пріоритетність реалізації саме самостійної соціально спрямованої внутрішньої політики держави без впливу інших держав чи міжнародних структур. Фактично ж тільки вимоги наших зовнішніх партнерів спонукають владу щодо дій у соціальному секторі: саме невідповідність національних показників рівня життя населення європейській системі стандартів виступає майже головною перешкодою вступу України до ЄС.

В Україні діяльність держави щодо фінансування соціальної сфери має надзвичайно важливе значення для життя суспільства, що обумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення під час кризових явищ в економіці, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. З огляду на це частину соціальних зобов’язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише за сприятливого стану економіки.

Для нашої країни характерно збереження значної питомої ваги видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення населення в межах сукупних видатків Державного бюджету протягом останніх років (рис. 1). Тобто держава спрямовує фінансування не на розвиток системи охорони здоров’я, духовного та фізичного розвитку, освіти як майбутніх соціальностворюючих сфер, а на поточну мінімальну підтримку населення.

Наприклад, питання фінансування системи освіти на сьогодні є найбільш актуальною і дискусійною проблемою: є вропейський показник грамотності дорослого населення на рівні 100 % для нашої країни є майже недосяжним (для України становить 78 %) і це за умов більш значної кількості навчальних закладів! Існування проблеми визначається частково тим, економічні вигоди від освіти значною мірою є індивідуальними, не прив’язаними до отримання державою поточних доходів. З іншого боку, освіта – національне багатство суспільства, тож державі доцільно розглядати витрати на освіту не як витрати на споживання, а як соціальну інвестицію, що створює умови для зростання і розвитку країни у майбутньому. Варто також зрозуміти, що різні галузі освіти мають неоднакові можливості для самофінансування: якщо вища освіта спроможна самофінансуватися, то дошкільна, загальна та професійно-технічна освіта на сучасному етапі мають для цього вкрай обмежені можливості.

 

Рис. 1. Структура видатків Державного бюджету України

у розрізі функціональної класифікації за 2012 рік

 

Проблема організації фінансування соціальної сфери також полягає у недостатності власних коштів місцевих бюджетів: видатки на соціальні потреби не повинні бути видатками місцевого значення, оскільки місцеві органи не можуть впливати на рішення про їх надання чи ненадання. Нині у видатках місцевих бюджетів переважають витрати на виконання державних функцій, таких як надання послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва, фізичної культури та спорту. При цьому місцеві бюджети не отримують кошти, що необхідні для утримання об’єктів соціальної інфраструктури, які знаходяться у комунальній власності.

Особливість кризи соціальної сфери полягає і в тому, що вичерпалися традиційні джерела фінансування з державного бюджету і майже не розроблені нові (недержавні), немає достатньої нормативної бази. При цьому не враховується підвищення фінансової стабільності соціальної сфери й зростання надходжень від продажу її послуг, з одного боку, і необхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєво важливих як для окремих сімей, так і для суспільства загалом соціальних благ – з іншого.

Крім того, чинне законодавство встановлює значно більше різноманітних видів пільг, соціальних виплат та соціальних послуг, ніж це передбачено Конституцією України чи міжнародно-правовими зобов’язаннями України. Не маючи необхідних ресурсів, держава бере на себе додаткові зобов’язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, окрім встановлення привілеїв для представників певних професій або окремих соціальних груп.

За цих умов ефективним корегуючим засобом може бути введення спеціального заходу співфінансування соціальних витрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівень фінансування найбільш значимих витрат. Рівень співфінансування (із державного та місцевих бюджетів) повинен обернено пропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів: допомогу матимуть змогу отримати усі місцеві бюджети за виконання головної умови – надання субсидій повинно бути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат, а у перспективі – підтримкою певного рівня якості наданих послуг, проведенням структурних реформ у відповідних галузях. Крім того, варто розробити методологію удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку; здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі.