К. е. н. Перевозова І. В., Галько О. М.

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Україна

Актуалізація Застосування економічної експертизи

в процесі вирішення проблем з дебіторською заборгованістю підприємства

 

У сучасних умовах господарювання особлива увага суб’єктами підприємницької діяльності приділяється питанню управління величиною платіжних засобів для розрахунків, особливо коштам, іммобілізованим з поточної діяльності у вигляді дебіторської заборгованості. Підприємство-постачальник втрачає контроль та права на переданий товар (продукцію, послуги), зате набуває нових прав – отримання грошової компенсації в обумовлений термін. Клопоти підприємства з приводу даного виду прав виникають при простроченні частини оплати або всієї суми покупцем згідно з умовами договору. Об’єктивні та суб’єктивні причини несплачених вчасно сум цього виду активів спонукають підприємство до вживання комплексу дій, спрямованих на її отримання, тобто до вирішення спорів з приводу даного питання: спочатку шляхом мирного (досудового) врегулювання (акти звірок, взаємозаліки, виставлення претензій), далі – шляхом судового врегулювання.

Різноманітність шляхів вирішення проблем з дебіторською заборгованістю зумовлюють її поглиблене вивчення як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, дослідженням дебіторської заборгованості займались як українські вчені, серед яких М. І. Баканов , І. О. Бланк, М. Д. Білик, Ф. Ф. Бутинець , Б. І. Валуєв, С. Ф. Голов , В. Гуня, М. І. Диба, О. Єлісєєва , В. П. Завгородній , В. С. Лень , Г. В. Нашкерська , В. К. Орлова, К. С. Сурніна , М. Г. Чумаченко , А. Д. Шеремет та ін., так і іноземні науковці, а саме: Є. Брікхем , Р. Дамарі, Д. Стоун, С. Хенк , К. Хітчинг , К. Хувер , та ін.

На практиці доволі часто визначення реальної суми заборгованості дебіторів викликає потребу в застосуванні спеціальних знань експертів-економістів. Дана категорія активів перетворюється на турботи підприємства з приводу повернення коштів і потребує прийняття адекватних управлінських рішень, оскільки фактично пов’язано з певним родом витрат задля отримання підприємством вже зароблених коштів (адже визнання доходу відбулось у момент реалізації, при цьому одночасно виникло зобов’язання з податку на додану вартість, а також сума доходу за вирахуванням витрат на саму продукцію, товари, роботи, послуги віднеслась до об’єкта оподаткування податком на прибуток підприємств). Слід зауважити, що питання яке постає, стосується саме частки грошових коштів, яке підприємство може реально отримати за наслідками проведеної реалізації.

В якості альтернативних шляхів до сплати заборгованості підприємство-боржник може використати бартер, переуступку права вимоги або вексель.

Зазначимо, що в узагальненому сприйнятті процес управління дебіторською заборгованістю можна розділити на дві групи: управління формуванням та управління інкасацією дебіторської заборгованості [1, с. 62].

Несплата заборгованості несе певні ризики для підприємства – дебітора, величина яких збільшується з кожним днем прострочення, адже навіть невеликі суми боргів спричиняють платіжний дефіцит суб’єкта господарювання.

Водночас, втрати кредитора зумовлюються також знеціненням грошей у часі, адже основними чинниками зміни їх вартості через певний період є інфляція – підвищення рівня споживчих цін, ризик – нестабільність, невпевненість у майбутньому, та схильність до ліквідності – очікування при вкладенні коштів високої винагороди як компенсації за втрату ліквідності.

Для підприємства, що очікує на повернення суми боргу, відсутність грошових коштів спричинює ризики отримання все меншої вигоди при тривалішому процесі сплати боргу, хоча ст. 231 Господарського кодексу визначає, що повернення простроченої суми повинне відбуватись не за номіналом, а з урахуванням індексу інфляції, а також з поверненням 3% (або іншого обумовленого відсотка) від суми боргу у вигляді пені [2].

Але потрібно зазначити, що при найпростішому інвестуванні коштів – залученні їх на депозит – підприємство отримало б значно більшу суму річних відсотків.

Слід звернути увагу, що Господарський кодекс в ч. 7 с. 164 передбачає, можливість дебітора забезпечити свою заборгованість векселем – борговим цінним папером, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму векселедержателю. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» векселі можуть надаватися тільки після фактичного відвантаження продукції, надання послуг, виконання робіт [3].

Законодавство України не забороняє суб’єктам господарювання розпоряджатися своїми договірними зобов’язаннями, в результаті чого при спорі двох сторін може з’явитися третя – векселедержатель. Йде мова про переуступлення права вимоги іншому кредитору, що регламентується ст. 512 Цивільного кодексу України [4]. У цьому випадку зміна кредитора може відбуватися без згоди боржника. Також ч. 3 ст. 656 Цивільного кодексу України передбачає, що право вимоги може бути предметом купівлі-продажу [4]. При цьому у бухгалтерському обліку доходом чи витратами при операції уступки права вимоги є лише фінансовий результат від цієї операції, що ніяк не пов’язаний з сумою самої дебіторської заборгованості, що передається.

Отже, для визначення суми заборгованості, що стала предметом спору, обґрунтованості впевненості щодо такої ситуації всіх її учасників застосування економічної експертизи як найбільш дієвої форми фінансового контролю підприємства є актуальним і доцільним.

 

Список використаних джерел:

1.              Хома І. Б. Фінансовий аналіз: навч . посіб . / І. Б. Хома, Н. І. Андрушко , К. М. Слюсарчик . – Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка», 2009. – 344 с.

2.              Господарський кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

3.              Закон України «Про обіг векселів в Україні» № 2374-14 від 05.04.2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

4.              Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua