Вострікова Н. В.
Національний університет водного господарства та природокористування , м. Рівне, Україна
ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД УПРАВЛІННЯ ВОДНИМИ РЕСУРСАМИ
НА ЗАСАДАХ БАСЕЙНОВОГО ПРИНЦИПУ УПРАВЛІННЯ
Серед сучасних викликів людству найгострішим є дисбаланс між водокористуванням і наявними водними ресурсами. Вже сьогодні в умовах постійної нестачі води проживає не менше 1,1 млрд. населення. За даними ООН до 2025 року половина населення Землі буде страждати від дефіциту прісної води.
Проблеми водогосподарського комплексу обумовлені, в першу чергу, кардинальними змінами інституційних умов у державі, послабленням системи державного управління, багаторазовим зменшенням обсягів фінансування водогосподарських заходів щодо забезпечення його нормального функціонування і розвитку.
Водне господарство — галузь, завданням якої є забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах, збереження, охорона та відтворення водного фонду, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.
Досвід багатьох країн свідчить, що басейновий принцип є найбільш ефективним підходом до управління водними ресурсами. Декларує басейнову модель управління водними ресурсами Рамкова Водна Директива Євросоюзу.
Басейновий принцип управління водними ресурсами – це сучасний підхід до управління водними ресурсами, де основним суб’єктом управління виступає річковий басейн.
Перехід до басейнової моделі управління водними ресурсами – досить складний і тривалий процес. Він розпочинається з визначення водної політики, створення правової бази і системи фінансування.
Подальший розвиток управління водними ресурсами за басейновим принципом приведене до інтегрованого управління водними ресурсами ( ІУВР ). Отже, інтегроване управління водними ресурсами – це, процес, що сприяє скоординованому розвитку та управлінню водними, земельними та пов’язаними з ними ресурсами, для підвищення результативності економічного та соціального добробуту на принципи справедливості без компромісу для сталого розвитку важливих екосистем.
Даний принцип формує комплексний підхід до досягнення консенсусу і компромісів між конкурентними потребами у водних ресурсах різних секторів суспільства і зацікавлених груп на всіх рівнях, а також досягнення рівності й справедливості у користуванні водними ресурсами різних країн.
Відомі сьогодні басейнові системи співпраці мають довгу і повну проблем історію. Так, для створення сучасного басейного управління водними ресурсами, австралійській Комісії басейну Мюррей-Дарлинг , потрібно було майже 80 років до початку функціонування системи, оскільки штати в межах басейну відмовлялись передавати права на свою частину водних ресурсів Комісії. Схожа ситуація мала місце на річці Рейн, коли вона стала стічною канавою Європи, загрожуючи здоров’ю і економіці регіону, до того часу як не був заключний договір між країнами басейну про спільні дії. В США було потрібно 50 років до втручання Конгресу для підписання договору в 1997 році про спільне управління системою річок на південному сходу США.
Одним з перших досвідів в світі по реалізації гідрографічного принципу управління був здійснений в Іспанії на основі концепції змішаного органу – асоціації, що об’єднувала загальні інтереси держави і водокористувачів. Ця ідея офіційної незалежності від державної адміністративної системи при групуванні національних територій, що розділяли загальну гідрографію. Стала початковою точкою створення Гідрографічних конфедерацій (Басейнових організацій). Водні басейнові конфедерації в Іспанії були законодавчо оформлені Королівським наказом від 5 березня 1926 року , якій чітко визначив систему управління водними ресурсами країни. Конфедерації розробили плани використання водних ресурсів з урахуванням інтересів різних водокористувачів в кожному басейні. Згідно зі Статтею 19 Водного закон Іспанії, управління водними ресурсами здійснюється Басейновими водогосподарськими організаціями. Вони є органами з власним юридичним статусом. Що відрізняється від державного, підпорядковані Міністерству навколишнього середовища. В зв’язку з цим, басейн ріки, потрібно вважати територією, що є неподільною.
Досить цікавою є система управління водними ресурсами у Франції , що функціонує з 1964 року. Управління покладено на Міністерство навколишнього середовища. Функції регулювання водокористування та екологічного інспектування виконують урядові органи, а технічні питання управління водними ресурсами й питання політичного й економічного характеру увійшли до компетенції Комітету річкового басейну(басейнова рада) і Водного агентства, які існують у кожному з 6 річкових басейнів (водогосподарських районів).
Дана система управління базується на трьох основних принципах :
1. Юридичне закріплення децентралізації. Цей принцип гарантує для кожного автономного гідрографічного басейну таку організацію всіх зацікавлених в водопостачанні і відповідальних за його реалізацію сторін, що дозволяє на місцевому рівні вирішувати конфлікти інтересів між промисловістю, іригацією, рибним господарством, комунальними адміністраціями, асоціаціями і місцевим населенням. Ключові рішення приймаються всередині басейнових організацій.
2. Вода – загальне багатство суспільства. Всі люди відповідальні за користування водою і вода має вартість, оскільки вона повинна бути очищена і доставлена до споживача, що вимагає певних затрат.
3. Вода платить за воду. Французька система базується на тому, що водокористувачі повинні повністю покривати затрати, необхідні для інвестування в розвиток водогосподарської інфраструктури і її експлуатації.
Французький досвід є прикладом організації чітко функціонуючої організації, що об’єднує всі зацікавлені сторони в безконфліктному управлінні водними ресурсами в рамках гідрографічного басейну. Басейнові організації виконують не тільки функції планування і регуляції, а й контролюють виконання функцій. В Франції створена унікальна система фінансування всіх необхідних функцій з питань охорони на навколишнього середовища, за принципом «забруднювач-платить».
Впровадження інтегрованого управління в Центральній Азії розпочалось у 1956 році. Система ІУВР заснована на наступних ключових принципах:
1. управління водними ресурсами здійснюється в межах гідрографічних границь, в відповідності з морфологією конкретного басейну річки;
2. управління передбачає врахування і використання всіх видів водних ресурсів;
3. взаємопов’язаність усіх видів водокористувачів і всіх учасників процесу управління водними ресурсами в організації по горизонталі між галузями і по вертикалі між рівнями водогосподарської ієрархії;
4. суспільна участь не тільки в управлінні, але й ц фінансуванні, підтримці, плануванні і розвитку водогосподарської інфраструктури;
5. пріоритет природних вимог в діяльності водогосподарських органів;
6. націленість на водо збереження і боротьбу з непродуктивними втратами води, управлінням попитом на воду, разом з управлінням ресурсами;
7. інформаційне забезпечення, відкритість і прозорість системи управління водними ресурсами;
8. економічна і фінансова стабільність управління.
Досить важливими є уроки впровадження ІУВР в Буркіна-Фасо , що почала впровадження системи управління водним сектором у 1995 році:
1. Політична воля вищої влади повинна бути продемонстрована на ранній стадії процесу реформ.
2. Реформи здійснює відповідальне міністерство, яке бере участь у всіх заходах.
3. Процес планування повинен доповнюватись обміном інформації зі всіма зацікавленими сторонами, технічними і фінансовими партнерами.
4. В процес ІУВР повинні бути включені дослідження інституційної реформи.
5. Необхідно вивчати і адаптувати до національних умов принципи ІУВР .
Приклади іноземних країн в управлінні водними ресурсами показують загальні переваги такого підходу , особливо враховуючи динаміку водних відносин:
1. При введенні єдиної керуючої організаційної структури в комплексній гідрографічній системі, водокористування приводиться до вимог користування водою.
2. Система погоджених правил визначає права, обов’язки і відповідальність кожного водокористувача і, в той же час, організовує поділ води і внесок в експлуатацію системи.
3. Існує загальне розуміння, що така узгодженість є вигідною для всіх, тобто середній дохід кожного водокористувача вище, коли всі водокористувачі співпрацюють, а не конкурують.
Не дивлячись на позитивні результати виконаних робіт, окремі аспекти проблеми, що досліджується, відображено не досить повно. Один із суттєвих їх недоліків полягає у недостатній ув’язці теоретико-методологічних розробок з практичними задачами збалансованого розвитку регіональних водогосподарських систем, і зокрема дослідження на об’єктному рівні.
Інтегроване управління водними ресурсами має базуватись на методології, основою якої є застосування на етапах планування і реалізації управлінських дій норм водоспоживання і водовідведення, збалансованих за допомогою емпіричних формул, які апроксимують зв’язок між елементами водогосподарського балансу по галузях національ ної економіки та річкових басейнах.