Лях І. І.

Інститут економіки промисловості НАН України (м. Київ)

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРЮЮЧИХ СУБЄКТІВ ІННОВАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

У сучасному світі проблема економічного стимулювання інноваційної діяльності господарюючих суб'єктів залишається однією з найбільш актуальних. Для становлення інноваційного типу розвитку економіки країни, регіонів, міст здійснюється ряд інституційних, правових, економічних, фінансових, організаційних заходів щодо стимулювання інноваційної активності господарюючих суб'єктів в різних сферах національної економіки. Але поряд з наявністю позитивних змін зберігається фрагментарність, розрізненість прогресивних процесів, а саме: недобросовісна конкуренція; недостатньо привабливий інвестиційний клімат; корумпованість органів виконавчої влади; слабка фінансова підтримка інноваційної діяльності; відсутність відповідної координації та контролю за ходом інноваційних перетворень, тощо. Все вищезгадане доводить до висновку, що формування інноваційної моделі економічного розвитку набуло затяжного характеру. А всі перелічені проблеми в значній мірі залежать від якості та своєчасності надання державної підтримки стимулювання підвищення інноваційної діяльності господарюючих суб’єктів як в межах міста, регіону, так і економіки держави в цілому.

Вирішення проблем, пов’язаних із низькою конкурентоспроможністю національної економіки, регіонів, міст потребує необхідності просування на ринок інноваційного продукту, а саме комерціалізації розробок академічної та освітньої науки. Так, за даними останнього звіту Всесвітнього економічного форуму Україна за Індеком глобальної конкурентоспроможності (ІГК) 2015-2016 років посіла 79-е місце серед 140 країн світу, втративши за рік три позиції (у попередньому рейтингу 2014-2015 рр. займала 76-у позицію  серед 144 країн). Провідні позиції займають Швейцарія, Сінгапур та США, які складають трійку лідерів [1].

Найбільший вплив на втрату позицій України у рейтингу 2015-2016 рр. порівняно з попередніми роками мала зміна його складових, які характеризують: розвиток інфраструктури; макроекономічне середовище; розвиток фінансового ринку країни. В той же час зазначимо, що серед основних невикористаних можливостей особлива увага приділяється субіндексу “Інновації та фактори вдосконалення“. Найбільший вплив на підвищення значення цього рейтингу у 2015-2016 рр. порівняно з попереднім періодом мала зміна таких його складових, як: здатність до інновацій; якість науково-дослідних інститутів; витрати компаній на дослідження та розробки; державні закупівлі високотехнологічної продукції; наявність вчених та інженерів.

Нині у всіх країнах світу, крім пострадянських, послідовно збільшується роль держави у фінансуванні НДДКР і стимулюванні інноваційної активності. Державні витрати на науку та дослідно-конструкторські розробки ростуть у розвинутих країнах випереджаючим чином, досягаючи 3-4% ВВП, а іноді й більше. В Україні частка коштів, що витрачаються на фінансування наукової та науково-технічної діяльності, у ВВП з урахуванням усіх джерел за останні роки менша ніж 1% (табл. 1).

Таблиця 1. Витрати на дослідження і розробки, % до ВВП

[2, с. 81,191; 3, с. 79; 4, с. 76; 5, с. 173]

Показники	1991р.	2000р.	2010р.	2011р.	2012р.	2013р.	2014р.
Загальні витрати	2,44	1,20	0,82	0,73	0,75	0,77	0,66
у тому числі з держбюджету	0,29	0,36	0,34	0,29	0,33	0,33	0,26

Слід зауважити, при такому край низькому показнику наукоємності ВВП України, у науковій сфері зроблено принципово важливі розробки, які сприяють підвищенню конкурентоспроможності українських товарів і послуг на світових ринках. Це пояснюється значними доробками, що були накопичені у попередні роки. Для сьогоднішньої України економічна функція науки може бути істотною лише після того, як рівень загальних витрат на НДДКР перевищить 1,7% офіційного ВВП [6].

Постійна нестача державних фінансових ресурсів, які спрямовуються на стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, перенесення центру тяжіння на внутрішні можливості приватного сектору або великих корпоративних структур – перспективний шлях підняття та зростання інноваційної активності в усіх галузях економічної діяльності промислових підприємств на державному, регіональному та місцевому рівнях. Для успішної реалізації такої перспективи необхідно розробити системний механізм взаємодії органів регіональної і місцевої влади з корпоративним сектором економіки (особливо з підприємствами, які мають значну наукомістку складову). Механізм має охоплювати інституційні, організаційні, фінансово-економічні та соціально-економічні важелі, спрямовані на забезпечення стимулюючого інноваційного середовища розвитку всіх етапів інноваційного процесу держави, регіону, міста. Розробка такого механізму повинна ґрунтуватися на методологічних підходах, які визнаються науковою думкою та перевірені практикою.

В умовах нерівномірності господарського розвитку територій і підтримці інноваційного розвитку економіки зростає роль держави, її промислової політики, яка повинна ураховувати регіональну і місцеву специфіку. У такій ситуації підвищується важливість дієвих заходів щодо стимулювання процесів підтримки промислової сфери на місцевому рівні. Для сприяння цих дій пріоритетне значення набуває відновлення індустріального потенціалу міст, залучення інвестицій в модернізацію і нарощування промислового виробництва.

Підприємства в Україні потребують переобладнання та модернізації, проведення нової індустріалізації, а виробнича сфера має бути заінтересованою у впровадженні нових технологій. Значне місце на шляху комерціалізації інноваційного продукту відводиться системі державно-приватного партнерства, де одним з основних напрямків у підтримці розробці та впровадженні нових технологій є державні закупівлі, які слід орієнтувати на придбання вітчизняної технічно передової і конкурентоспроможної продукції. Тому, для подальшого просування наукових розробок необхідно визначити і затвердити критерії у формуванні державного замовлення, зокрема, натуральних та вартісних показників, а також удосконалити порядок конкурсного відбору виконавців державного замовлення з визначенням їх прав, обов'язків та відповідальності.

Найбільш слабким місцем інноваційної системи країни та її регіонів, міст є низька активність у сфері комерціалізації наукових розробок. Принциповий внесок у зміну такої ситуації може дати підготовка фахівців з їх комерціалізації, яка повинна бути виділена в окремий напрямок науково-технічної та інноваційної політики держави. Адаптація системи вищої освіти до потреб нового технологічного укладу припускає підготовку менеджерів та інженерів з широким кругозором знань та орієнтованих на підтримання безперервних інноваційних процесів. Для цього поряд з державною підтримкою розвитку фундаментальних досліджень в університетах необхідно стимулювання викладацької діяльності співробітників наукових інститутів, дослідницьких підрозділів промислових підприємств.

Для розв'язання проблеми необхідним також є поетапне збільшення обсягу видатків загального фонду державного бюджету на проведення наукових досліджень і науково-технічних розробок, що відбираються на конкурсній основі, у тому числі в рамках виконання державних наукових і науково-технічних програм, а також на виконання державного замовлення на створення новітніх технологій.

Список використаних джерел

1. Позиція України в рейтингу країн світу за індексом глобальної конкурентоспроможності 2015-2016 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://edclub.com.ua/analityka/pozyciya-ukrayiny-v-reytyngu-krayin-svitu-za-indeksom-globalnoyi-konkurentospromozhnosti-0

2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформійно-видавничий центр Держстату України», 2011. – 282 с.

3. Наукова та інноваційна діяльність в Україні, стат. зб. – К.: ДП «Інформійно-видавничий центр Держстату України», 2012. – 305 с.

4. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. – К.: ДП «Інформійно-видавничий центр Держстату України», 2013. – 287 с.,

5. Наукова та інноваційна діяльність в Україні, стат. зб. – К.: ДП «Інформійно-видавничий центр Держстату України», 2015. – 255 с.

6. Маліцький Б.А. Прикладне наукознавство / Б.А. Маліцький. – К. : Фенікс, 2007. – С. 176-191.