К. ф. н. Рудківський О. П.

Київський національний лінгвістичний університет

КОНТРАСТИВНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОНОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ ГЕРМАНСЬКИХ ТА СЛОВ҆ЯНСЬКИХ МОВ

Контрастивні дослідження переважно пов’язані із синхронічним аспектом мови (зіставне мовознавство досліджує мови на синхронічному зрізі, тобто різні мови зіставляються на певному часовому відтинку без урахування їхніх попередніх станів). Синхронічний підхід більш характерний для стадії аналізу мовних фактів. На стадії синтезу він, як правило, доповнюється підходом діахронічним (діахронія виявляється у просторі).

Діахронічні константи – це аналогічні процеси зміни структур низки мов, що вносять суттєві, схожі зміни в їх типологію і тому тісно пов’язані з їхньою періодизацією. Більша частина мовознавців [1; 3; 5] одностайні щодо вчення про типи мов, які вивчаються шляхом порівняння, тобто протиставлення як окремих рівнів, підрівнів та мікросистем, так і систем окремих мов у цілому й груп мов. Типологічні дослідження передбачають виділення того спільного, що представлено у всіх мовах. Це спільне для всіх мов покладено в основу типологічних порівнянь.

Для повного зіставного аналізу в нашому дослідженні необхідно деталізувати, в першу чергу, становлення зімкнених приголосних у індоєвропейській мовній сім’ї, їх розвиток у спільногерманській та давньослов’янській мовах. Індоєвропейська підсистема зімкнених приголосних містила такі фонеми, як глухі /p, t, k/, дзвінкі /b, d, / та дзвінкі придихові /b^h d^{h h}/ [4, с. 66–68].

У процесі подальшого розвитку (ІІ-І тисячоліття д. н. е.) дзвінкі придихові приголосні /b^h d^hh/ (т.з. Mediae aspiratae) перейшли в грецькій мові в глухі придихові /p^h t^h k^h/ (т. з. Tenues aspiratae). У спільногерманській мові відбувається перший зсув приголосних, унаслідок якого глухі зімкнені приголосні переходять у глухі щілинні: p → f, t → , k → c (h).

Щодо дзвінких зімкнених приголосних , то в інтервокальній позиції вони реалізовуються як спірантизовані дзвінкі плозивні приголосні звуки . Унаслідок другого перебою приголосних давньоверхньонімецькі глухі придихові приголосні /p, t, k/ перетворюються на початку слова під час гемінації, а також після приголосних у африкати відповідно. У положенні між двома голосними вони стають довгими спірантами: /p → ff/, /t → ss/, /k → hh/ [2].

Спільногерманська глуха спірантизована фонема // перетворюється у дзвінкий приголосний /d/, а дентальний /d/ – у глуху фонему /t/. Окрім того, в індоєвропейських мовах-кентум (у т. ч. й германських) існують три ряди гутуральних приголосних: палатальні /k^j, ^j, ^hj/, велярні /k, , ^h/ та лабіовелярні /k^w, ^w, ^wh/, які мови-сатем (у т. ч. слов'янські) перетворюють у щілинні та свистячі приголосні, після чого вони зазнають палаталізації та/або африкатизації: /k^w/ → /k,

В індоіранській мові існує ще четвертий ряд зімкнених приголосних: /p^h, t^h, k^h/, завдяки цьому можна встановити систему індоєвропейських зімкнених фонем: лабіальні – /p, b, p^h, b^h/, дентальні – /t, d, t^h, d^h/, палатальні – /k^j, ^j, k^jh, ^jh/, велярні – /k, , k^h, ^h/, лабіовелярні – /k^w, ^w, k^wh, ^wh/.

Склад приголосних фонем слов’янських та германських мов суттєво різноманітніший, ніж фонемний інвентар голосних досліджуваних мов. Найважливішою розрізнювальною ознакою для плозивних слов’янських мов є наявність/відсутність палаталізації, для зімкнених приголосних у германських мовах, релевантним є розрізнення цих приголосних на сильні глухі (fortis) та слабкі дзвінкі (lenis), тоді як зімкнені приголосні слов’янських мов диференціюються лише за ознакою «дзвінкість/глухість». Слід зазначити, що слов’янські палаталізовані приголосні не реалізуються перед голосними Вони виявляються лише перед голосним переднього ряду [i]. Таким чином, можна стверджувати, що їх м’якість зумовлена позиційно й тому, наприклад, твердий і м’який алофон належать фонемі /d/.

Характер пом’якшення певних приголосних проявляється в слов’янських мовах по-різному. У деяких пом’якшених приголосних змінюється місце та спосіб артикуляції, напр. апікодентальний плозивний переходить у ламіноальвеолярний зімкнений . Перехід глухого твердого [t] у м’яку африкату та твердого дзвінкого [d] у м’яку африкату становить одну з типових рис фонетичної системи польської та білоруської мов, що позначається термінами «цекання» й «дзекання». Цей процес відбувається тоді, коли проривні приголосні [t] і [d] знаходяться в положенні перед або перед палаталізованим [v^j].

Типовою властивістю слов’янських мов є довгі зімкнені приголосні. Ними можуть бути як палаталізовані, так і непалаталізовані проривні приголосні. Тривалість приголосних у слов’янських мовах є дистинктивною, однак не має однозначного статусу, тому що існують лише деякі форми з довгими приголосними. У германських мовах тривалість приголосних не є сигніфікативною.

Отже, ступінь вияву смислорозрізнювальної ознаки «зімкнений» та межі інваріантності реалізації відповідних сильних і слабких приголосних германських та слов’янських мов зумовлені не лише позиційними і комбінаторними змінами, а й залежать від різних інших позамовних факторів (територіальних, соціальних, вікових, гендерних).

Список використаних джерел:

1. Гак В. Г. О контрастивной лингвистике / В. Г. Гак // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХХV : Контрастивная лингвистика. – М. : Прогресс, 1989. – С. 5–17.

2. Жирмунский В. М. Общее и германское языкознание / В. М. Жирмунский. – Л. : Наука, 1976. – 696 с.

3. Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2006. – 424 с.

4. Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание / О. Семереньи. – М. : Прогресс, 1980. – 408 с.

5. Скаличка В. Я. К вопросу о типологии / В. Я. Скаличка. – 1966. – № 4. – С. 29–30.