Капуста Є. С., Курінна І. Г.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара (Україна)

Сучасні Європейські підходи щодо забезпечення сталого розвитку територій

Проектний підхід багато років знаходився на «передньому краї» забезпечення сталого розвитку територій при наданні допомоги, головним чином тому, що він допомагав забезпечити відповідність вимогам донорів до звітності. Однак, вочевидь повстали значні проблеми «класичного» проектного підходу, що контролюється донорами, а саме:

– недостатня відповідальність за проекти на місцях, що справляло негативний вплив на життєздатність отриманої користі;

– величезна кількість різноманітних проектів розвитку, кожний з яких фінансується окремим донором із власною системою управління й звітності, призвела до великих і непотрібних транзакційних видатків для реципієнтів допомоги в цілях розвитку;

– встановлення особливих методів управління, фінансування, моніторингу та звітності часто підривало місцевий потенціал замість того, щоб розвивати його;

– проектний підхід призводив до вузького погляду на способи використання ресурсів і не сприяв належному розумінню поняття «взаємозаміщення» (концепція взаємозаміщення ресурсів означає, що проекти, які фінансуються донорами, можуть дозволити урядам-партнерам направити свої власні фінансові ресурси на інші цілі за умови, якщо уряди витратили б на цей проект власні кошти навіть у разі відсутності донорської допомоги).

Саме в результаті перерахованих вище проблем ЄК і країни-члени ЄС вирішили значно підвищити використання програмного секторального підходу і бюджетної допомоги і поступово зменшити загальний рівень фінансування в рамках проектного підходу. На основі міжнародного досвіду ЄК сформулювала визначення, що наведені далі [1].

Секторальний підхід передбачає спільну роботу з урядами-партнерами, донорами та іншими відповідними учасниками з метою досягнення трьох цілей:

– підвищити відповідальність урядів-партнерів за прийняття рішень стосовно секторальної політики, секторальної стратегії і секторальних витрат;

– покращити узгодженість між секторальною політикою, видатками і результатами шляхом забезпечення більшої прозорості, активізації діалогу й забезпечення всебічної оцінки сектору;

– скоротити, наскільки це можливо, транзакційні видатки, пов’язані з наданням зовнішнього фінансування, шляхом прийняття державних процедур або шляхом поступового узгодження індивідуальних донорських процедур.

Використовуючи секторальний підхід, уряди-партнери можуть підготувати відкориговану програму дій і витрат для сектору, яка називається Секторальна програма і включає три компоненти:

– узгоджену політику і загальну стратегію для сектору (як, наприклад, стратегія скорочення бідності);

– схему середньострокових витрат для сектору і річний бюджет;

– скоординований процес співпраці з донорами, які діють в секторі, під керівництвом уряду.

Бюджетна допомога – це передача ресурсів уряду країни-партнера. Після отримання перерахованої суми її управління здійснюється урядом-реципієнтом при використанні наявного бюджету й систем фінансового управління. Таким чином, це метод надання прямої допомоги у виконанні національної і секторальної політики, що дозволяє максимізувати відповідальність, мінімізуючи при цьому транзакційні видатки. Існує два основних види бюджетної допомоги.

1. Макроекономічна бюджетна допомога, яка підтримує загальнонаціональну політику розвитку, а також макроекономічну й бюджетну систему.

2. Секторальна бюджетна допомога (в рамках Програми підтримки секторальної політики), яка забезпечує додаткове фінансування конкретного сектору, підтримуючи усталену секторальну політику й узгоджену схему витрат. Секторальна бюджетна допомога (також відома під назвою Секторальна бюджетна підтримка) – це метод фінансування Секторальної програми, якому ЄК надає перевагу у разі, коли умови дозволяють її застосовувати.

Взаємовідносини між проектами, програмами й політикою представлені таким чином. Належним чином сформульований проект повинен базуватися на відповідному балансі між пріоритетами політики розвитку ЄК і пріоритетами розвитку партнера. У рамках цих політичних пріоритетів виконавчі органи урядових або неурядових організацій формулюють широкий спектр проектів у різних сферах, які необхідні для виконання політичних рішень. Ці загальні сфери проектів називаються програмами, які, так як і проекти, можуть значною мірою відрізнятися за своїм обсягом і масштабом. Тобто програми і проекти взагалі дуже важко відокремити один від одного. В основі програми завжди лежить декілька проектних кластерів, програма впроваджується як серія проектів. Стратегія реалізації політичних пріоритетів, у свою чергу, є рядом взаємозв’язаних програм [2].

Проекти ЄК повинні узгоджуватися й бути частиною:

– національної політики розвитку;

– політики розвитку ЄК і стратегічних документів для країни;

– урядових програм (наприклад, з охорони здоров’я, освіти);

– пріоритетів і програм розвитку неурядових організацій.

Таким чином, при наданні підтримки державному сектору цілі проекту повинні сприяти виконанню національної й секторальної політики. Також незалежно від сектору, методів допомоги (бюджетна допомога або проекти) чи географії надання допомоги ЄК в цілях розвитку, існує ряд важливих перехресних питань, що стосуються розвитку, які мають бути вирішені в ході управління проектом: належне управління, права людини, гендерна рівність та охорона довкілля.

Список використаних джерел:

1. Керівництво з методів надання допомоги EuropeAID. Частина 1: Управління проектним циклом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ssrd.org.ua/content/ukr/tools/ pcm_2004_ua.pdf

2. Копитько О. О. Впровадження системної методології програмного і проектного управління стратегічним розвитком територій та регіонів в Україні [Електронний ресурс] / О. О. Копитько // Публічне адміністрування : теор. та практ. : ел. зб. наук. пр. – 2010. – Вип. 2 (4). – Режим доступу : www.dridu.dp.ua/zbirnik/index/html