К. е. н. Трещов М. М.

Хмельницька міська рада (Україна)

ПОДАТКОВА ТЕОРІЯ 1960–1980 РР. ЯК ОСНОВА ФІСКАЛЬНОГО СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

Тенденції щодо оподаткування від початку 1960-х рр. у загальному відзначалися акцентом на ролі місцевих бюджетів як перманентного механізму коригування дисбалансів на локальному ринку та створення сприятливого бізнес-середовища. У цей період відбувається зміщення акцентів на прогнозованість ефективності управлінських рішень органів місцевого самоврядування щодо встановлення рівня податкового навантаження та розподілу коштів місцевих бюджетів.

У сфері оподаткування протягом 1960–1980-х рр. домінуючими були три основні моделі:

1) модель Тібу, яка розглядає ресурсне забезпечення місцевих бюджетів у контексті довгострокової рівноважної моделі і передбачає мобільність вибору громадян та суб’єктів господарювання серед численних юрисдикцій (територіальних громад) в залежності від особливостей місцевої податкової політики, якості та доступності публічних послуг [4];

2) модель суспільного вибору Левіатана, де право формування податкових та бюджетних варіантів ресурсної бази місцевих бюджетів надає значну економічну і політичну владу;

3) модель загальної податкової рівноваги на місцевому рівні Харбергера особливо в частині її застосування до оподаткування нерухомості [3, c. 749].

Ці теоретичні моделі становлять ембріональну основу дослідження інструментів фіскального регулювання, у тому числі в частині конкуренції органів місцевого самоврядування за обмежений бюджетний ресурс і наявності зовнішніх чинників, які впливають на податкову рівновагу.

Загалом від початку 1960 рр. теоретичні розробки, як правило, орієнтовані на споживачів публічних послуг і, відповідно, платників податків – членів територіальної громади та схильні розглядати їх економічний вибір між юрисдикціями шляхом моделювання поведінки медіанного виборця аналогічно до поведінки споживача в приватному секторі [4]. Вважається, що в основі рішення медіанного виборця щодо юрисдикцій лежить «ефект заміщення» – співвідношення вартості публічних послуг, які пропонують органи місцевого самоврядування, субсидій до отриманого громадянином доходу. Такий підхід передбачає конкуренцію між юрисдикціями за платників податків і спрямований на трансформацію системи категоріальних та пайових субсидій з державного бюджету шляхом зниження залежності від них місцевих бюджетів. В основу моделей, орієнтованих на послаблення економічного інтервенціонізму покладено два припущення:

1) органи місцевого самоврядування володіють повним спектром інформації про зовнішні чинники впливу на процеси формування ресурсної бази місцевих бюджетів, а також про потужності місцевого виробництва, їх інноваційного розвитку та попиту на продуковані товари та послуги;

2) вибір управлінського рішення органів місцевого самоврядування регулюється еластичністю попиту за ціною публічних товарів і послуг, що становить собою відсоткову зміну величини попиту на товар (послугу), зумовлену одновідсотковою зміною його ціни, за незмінності всіх інших факторів, що впливають на обсяг попиту.

Відповідно до моделі Тібу в довгостроковій перспективі мобільність резидентів територіальних громад може генерувати позитивний результат на локальному ринку, а отже і наповнюваності місцевих бюджетів. На думку економіста, структура споживання суспільних благ на місцевому рівні, а не державний розподіл публічних фінансових ресурсів має суттєвий вплив на розвиток бізнес-середовища та на обсяги дохідної частини місцевих бюджетів [4, c. 416–420].

Вагому теоретичну значимість у 1980-х рр. має маркер управлінського рішення Левіатана, який полягає у перевищенні темпів зростання обсягів місцевого бюджету над темпами зростання доходів громадян та суб’єктів господарювання. У цьому випадку органи місцевого самоврядування отримують різні форми впливу на ресурсне забезпечення місцевих бюджетів: контроль за вхідними потоками фінансових ресурсів місцевих бюджетів [1, с. 2]; прямий контроль над бюджетом та інформацією, яка представляється громадянам; врахування думки останніх щодо рішень у сфері бюджету та оподаткування шляхом включення цих питань в порядок денний на референдумах; регулювання місцевого ринку через зміну ставок оподаткування [2, c. 809].

Аналіз теоретичних підходів до управління місцевими бюджетами 1960–1980 рр. дозволив виокремити два базових підходи, які можуть бути покладені в основу інструментів фіскального стимулювання підприємств:

1) диференціація ставок податків для підвищення ефективності розподілу фінансових ресурсів, у тому числі в частині підтримки суб’єктів господарювання, що розвиваються (за Левіатаном);

2) орієнтація на споживача як платника податків, який на основі місцевої податкової політики та якості публічних послуг формує свій вибір між юрисдикціями (за Тібу).

Ці підходи задають тенденції процесів децентралізації влади і визначають можливості органів місцевого самоврядування щодо фіскального стимулювання розвитку місцевого підприємництва, у тому числі інноваційного.

Список використаних джерел:

1. Buchanan J. M. An economic Theory of Clubs / J. Buchanan // Economica. – 1965. – Vol. 32. – P. 1–14.

2. Courant P. N. On the Welfare Effects of Tax Limitation / P. Courant, D. Rubinfeld // Journal of Public Economics. – 1981. – Vol. 16. – P. 289–316.

3. Hamilton B. W. Capitalization of Interjurasdictional Differences in Local Tax Prices / B. Hamilton // American Economic Review. – 1976. – Vol. 66. – P. 743–753.

4. Oates W. E. Fiscal Federalism / W. E. Oates. – NY : Harcourt, Brace, Javanovich, 1972. – 256 р.

5. Tiebout C. A. Pure Theory of Local Expenditure / C. Tiebout // Journal of Political Economy. – 1956. – Vol. 64. – P. 416–424.