Козак О. С.

Львівський національний університету імені Івана Франка (Україна)

ТРАНСФОРМАЦІЯ МЕХАНІЗМУ ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКОГО СЕКТОРА КРАЇН ЦСЄ В КОНТЕКСТІ ПРИТОКУ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ

Ефективне функціонування банківської системи, що проявляє себе через широкі можливості залучення фінансових ресурсів, високу якість операцій та послуг, забезпечення прозорої та стабільної роботи, має важливе значення для економічного розвитку держави. Банківська система багатьох країн функціонує на основі власного та іноземного фінансового капіталу. Саме процеси глобалізації у світовому господарстві виступили каталізатором припливу іноземного капіталу у фінансовий сектор країн. Дослідження особливостей діяльності банків з іноземним капіталом на фінансових ринках країн Центральної та Східної Європи є актуальним питанням з огляду на те, що характерною особливістю розвитку банківського сектору цих країн є надмірна експансія іноземного капіталу та значна залежність від зовнішніх джерел фінансування, зовнішніх шоків, втрата власних механізмів впливу на коригування подій на ринку.

Пріоритетним завданням нових урядів після політичних змін у 1989 році було створення ефективної фінансової системи. Метою їхньої політики було впровадження ринково орієнтованої економіки, що вимагало застосування відповідних кардинальних заходів. При цьому визначальною була думка зовнішніх експертів за повного нерозуміння базових основ ринкової економіки представниками самих урядів. Водночас, справжнім викликом стало втручання у події існуючої партійної номенклатури, яка за звичай намагалась трансформувати своє ідеологічне керівництво у економічне.

Угорщина була лідером з проведення банківських реформ серед країн ЦСЄ, оскільки угорський уряд розпочав їх ще до політичних змін. На початку 1980-х років угорський уряд дозволив ряду іноземних банків провадити свою діяльність, незважаючи на конкурентну загрозу національним банкам. На зміну централізованої монобанківської системи була впроваджена дворівнева банківська система, у якій Національний банк Угорщини прийняв на себе роль центрального банку, а другий рівень сформувався зі спеціалізованих банків, новостворених комерційних банків, а також кількох уже діючих іноземних банків [5].

За аналогічною схемою, але дещо пізніше, у всіх країнах ЦСЄ процес створення дворівневої системи передбачав передачу всіх комерційних та роздрібних операцій від національних банків новоствореним комерційним банкам. Так, в Угорщині було засновано 3 нових банки з державною власністю, у Польщі – 9, у Чехословаччині – 4. Ці середнього розміру банки працювали за старою схемою і переважно доповнювали вже існуючі великі державні спеціалізовані банки, кредитуючи державні підприємства сумнівної якості, що залишились з часів планової економіки. Тим не менше, нові банки уже в перші роки трансформації активно розпочали свою роботу у перехідних економіках, що пояснюється сприятливим порядком видачі ліцензій на їх функціонування.

Таким чином, кількість новостворених банків була значною у цей період. Так у 1990 році в Угорщині розпочали свою роботу 6 нових банків, у Польщі – 40, 13 – у Чехословаччині. З них: 3 іноземні банки в Угорщині, 5 – у Польщі та 4 – в Чехословаччині [5]. Така експансія, на думку окремих експертів, нових саме вітчизняних банків пізніше спричинила серйозні проблеми для фінансової системи, оскільки більшість з них були недостатньо капіталізовані та фактично створювали тягар на нерозвинену регуляторну структуру. Окрім того, деякі з них були засновані державними підприємствами з метою отримання пільгових кредитів. Це можна пояснити відсутністю ринкових механізмів та неадекватними до європейського досвіду механізмами формування банківської системи загалом. Не знизу від окремих комерційних, кооперативних та ощадних банків до їх асоціативних утворень на вищих рівнях, а, минаючи нижні рівні, одразу до загальнодержавних структур. Відповідно, національні фінансові установи виявились технологічно спотвореними, нежиттєздатними, діючими в інтересах пов’язаних сторін. З однозначними оцінками шкідливості виникнення малих банків у практиці держав ЦСЄ очевидно не можна погодитися, хоча б з огляду на їх значно більшу гнучкість та витривалість в умовах світових криз.

Враховуючи неефективність банківського нагляду, що була спричинена проблемами бухгалтерської звітності, неповнотою фінансової інформації, відсутністю досвіду роботи проведення перевірок на місцях, поблажливою політикою ліцензування, виникла ситуація, при якій нові приватні вітчизняні банки слідували необдуманим стратегіям розвитку, що неминуче створило ряд проблем в банківській сфері. Крім того, відсутність ефективної правової політики та інституційного нагляду спричиняли порушення законодавства з боку керівників цих установ.

Таким чином, виникли проблеми з ліквідністю банків у досить короткий термін, а видані у попередні періоди кредити на некомерційних умовах збитковим підприємствам, приводили або до їх подальшого продажу, або закриття. Кількість проблемних кредитів зростала стрімко і, як наслідок, кілька великих державних банків повідомили про величезні втрати, а їх показники рівня капіталізації були нижчими за вимоги банківського нагляду.

Серед країн ЦСЄ Польща була найуспішнішою у боротьбі з борговою кризою завдяки розробці програми рекапіталізації. Крім того, Центральний банк рекомендував викуп проблемних банків іноземними стратегічними інвесторами. Як наслідок, витрати на проблемні борги становили менше 1,5 % ВВП, і були найнижчими серед країн з перехідною економікою [5].

У більшості країн ЦСЄ приватизація державних банків почалося на початку 1990-х років, але іноземні банки мали право тільки міноритарних часток, тоді як контрольні пакети акцій залишилися у Держказначейства. Оскільки проблема проблемних боргів зростала, уряди були схильні продавати контрольний пакет акцій державних банків іноземним інвесторам. Більш того, уряди країн з перехідною економікою були заохочені доходами від приватизації. По суті, поява іноземних банків розглядалася як спосіб збереження проблемного вітчизняного банківського сектора в країнах з перехідною економікою.

В Угорщині, на противагу Польщі та Чехословаччині, політика приватизації банків з самого початку була спрямована на продаж контрольного пакету акцій державних банків іноземним інвесторам. Угорський уряд ініціював кілька рекапіталізацій своїх вітчизняних банків, спричинених поганою якістю кредитних портфелів. Отже, уряд зміг залучити іноземних інвесторів і тим самим уникнути банкрутств цих банків [5].

Для проникнення іноземного капіталу у банківський сектор країн ЦСЄ існували вагомі причини. На початковій стадії це робилося з метою концентрації своєї діяльності у окремій ринковій ніші та надання послуг клієнтам з своєї ж країни. Згодом, прагнення одержати більші ринкові переваги, спонукало його до активного роздрібного банківського бізнесу. Важливим фактором була наявність сприятливого регуляторного середовища [1]. Крім того, банківський ринок країн ЦСЄ відкривав широкі можливості розвитку порівняно з насиченим ринком розвинутих країн Західної Європи. Привабливими виявилися перспективи збільшення активів та диверсифікації ризиків.

На сьогоднішній день банківська система країн ЦСЄ перебуває значною мірою в іноземній власності і в середньому частка іноземного інвестора становить приблизно 70 %. Так, станом на 2016 р. більше 60 % сукупних активів банківської системи Польщі, понад 80 % – у Чехії та Угорщині, понад 90 % – у Словаччині належать іноземним інвесторам. На даний період часу більш ніж 85 % банківських операцій на ринку виконуються філіями, що на 95 % є активами іноземних банків [4].

Підсумовуючи аналіз передумов трансформації банківської системи країн ЦСЄ, можна стверджувати, що притік іноземного капіталу у 1990-х роках є одним з найвагоміших факторів впливу на банківські системи країн з перехідною економікою. Така експансія капіталу у ці сектори мала як поточні позитивні наслідки, так і можливі негативні з огляду на можливість здійснення у майбутньому урядами та національними банками країн власної економічної політики. Відсутність адекватного аналізу світового досвіду розбудови банківської системи, власних фахівців у цій галузі на дозволили обрати жодну з інших альтернатив розбудови банківського сектора економіки. Цей досвід слід розглядати в контексті вироблення ефективної банківської політики стосовно залучення іноземних інвестицій у банківський сектор України, який перебуває у стані повзучої трансформації.

Список використаних джерел:

1. Геєць В. Іноземний капітал у банківській системі України / В. Геєць // Дзеркало тижня. – 2007. – № 26 (605).

2. Глущенко С. В. Реформування банківських систем країн Центральної та Східної Європи / С. В. Глущенко // Наукові записки. Економічні науки. Том 30. – 2004. – C. 39-44.

3. Сугоняко О. Експансія іноземного капіталу: пошук міри [Електронний ресурс] / О. Сугоняко. – Режим доступу : http://aub.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=162&menu=119&Itemid=74

4. CEE Banking Sector Report EE Banking Sector Report 2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rbinternational.com

5. The Economic Determinants and Engagement Modes of Foreign Banks in Central Europe 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pki.nbp.pl/publikacje/materialy_i_studia/50_en.pdf