Дніпропетровський
національний університет імені Олеся Гончара (Україна)
Розвиток інновацій як комплекс локалізованих у
часі й просторі конкретних заходів,
орієнтованих на досягнення якісно і кількісно оцінених показників, визначено
однією зі складових в рамках реалізації
Стратегії розвитку «Україна –
2020». Але визначення важливості цього аспекту розвитку економіки країни далеко
не завжди знаходить продовження у послідовному проведенні роботи у цьому
напрямку.
За оцінками
фахівців стан інноваційної діяльності в Україні не можливо оцінити задовільним.
При наявності потужного наукового
потенціалу та багаторічний досвід виготовлення технологічно складної продукції,
країна з кожним роком втрачає свої позиції на ринках високотехнологічних
товарів. «Ідею економіки, заснованої на знаннях, рушійною силою якої є
інновації, значною мірою було дискредитовано в українському суспільстві через
неефективні й непослідовні дії та анонсування заходів, які так і не було
втілено в життя» [1].
Вважаючи на
наявність в Україні цілого ряду програм
щодо розвитку науки та інновацій, підвищення ефективності інноваційної
діяльності, і на періодичне освітлення проблем інноваційної та
науково-технічної діяльності на парламентському рівні, прийняті рекомендації
здебільшого не реалізуються, фінансові, кредитні, податкові, митні та інші
важелі забезпечення розвитку інноваційної діяльності не працюють. Це і є
основною причиною гальмування процесу упровадження результатів досліджень з
наукових установ та вищих навчальних закладів до промисловості. В Україні
практично немає поширених як у
розвинених країнах механізмів підтримки трансферу результатів досліджень.
Як результат,
Україна у 2016 р. стала 56-та зі 128 країн за інноваційним індексом (Global Innovation Index, GII) –
дослідження інноваційного клімату країн, яке проводить з 2007 року школа
бізнесу INSEAD, і Світовий організації
інтелектуальної власності та Корнельського університету.
«Глобальний інноваційний індекс складається
з двох підгруп, які охоплюють такі
елементи дослідження: інститути (місце України в рейтингу 2016 р. за складовою
– 101), людський капітал і дослідження (40), інфраструктура (99), ринковий
досвід (75), бізнесовий досвід (73), отриманні знання та технології (33),
результати творчої діяльності (58)» [2].
Першою фігурою інновацій є людина. Інноваційні інститути і
держава створюють умови для ефективної інноваційної діяльності та реалізації її
результатів, а ринок забезпечує суспільний відбір і комерціалізацію інновацій,
як умову соціального та економічного розвитку. В той же час, при наявності науково-творчого людського ресурсу, вагомих розробок у галузі нових знань та технологій, про
що свідчать відповідні рейтинги, натепер в нашій країні практично відсутні
можливості їх повноцінного використання (інфраструктура, досвід, державне забезпечення).
В число проблем,
що впливають на взаємодію науки з виробництвом та є причиною недостатнього
інноваційного рейтингу слід включити
проблеми у науковій сфері пов’язані із: проблемами впровадження результатів наукових досліджень
на національному та глобальному рівнях; неефективністю інфраструктури
підтримки інновацій, трансферу і комерціалізації технологій; недостатнім
фінансуванням прикладних досліджень, їх координації та впровадження;
відсутністю у дослідників необхідних компетенції для успішного просування
інноваційних розробок на внутрішній і міжнародний ринки.
Інноваційний розвиток повинен бути системним і охоплювати всі
сфери, в тому числі й систему управління територіальним розвитком, основним
елементом якої є інноваційні програми, а також управління інноваційним
розвитком окремих організацій.
Для запуску
механізмів впровадження інновацій потрібна
певна концентрація інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів, їх часова і просторова комбінація. А для отримання
високої ефективності інноваційної діяльності потрібен спеціальний
організаційно-економічний механізм, що представляє собою сукупність теоретичних
та положень нормативно-правового забезпечення, набір методів дослідження,
моделей показників та критеріїв для розробки, оцінки і реалізації плану
організаційних заходів з покращення стану інноваційної діяльності та підвищення
її ефективності. «Якість самого організаційно-економічного механізму та його дії
в кінцевому рахунку визначає стан та рівень ефективності інноваційної
діяльності організації, успішність її інноваційного розвитку» [1].
Забезпечення
інноваційного розвитку України можливе шляхом єднання взаємодії науки та виробництва, вирішення проблем, які
існують у науковій, виробничій, освітній, фінансовій сферах та сфері державного
регулювання наукової та інноваційної діяльності, розвитку інноваційного
підприємництва.
Список використаних джерел:
1. Левковець О. М.
Інноваційна безпека України: проблеми забезпечення в глобалізованому
світі [Електронний ресурс] / О. М. Левковець. – Режим доступу :
http://www.rusnauka.com/31_PRNT_2010/Economics/73679.doc.htm.
2. Позиція України в рейтингу країн світу за індексом
глобальної конкурентоспроможності у 2015–2016 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://edclub.com.ua/analityka/pozyciya-ukrayiny-v-reytyngu-krayin-svitu-za-indeksom-globalnoyi-konkurentospromozhnosti-0
3. Україна у глобальних рейтингах [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/rating
4. Гринько Т. В.
Роль інноваційного потенціалу підприємств у забезпеченні їхньої інноваційної
активності / Т. В. Гринько // Управління розвитком підприємства в
інтеграційних умовах : колект. моногр. ; за заг. ред. Т.В.
Гринько. – Дніпропетровськ : Біла К. О.,
2014. – С. 199–217.