К. пед. н . Паламарчук Л. Б.

Київський університет імені Б. Грінченка, Україна

КОМУНІКАТИВНИЙ ПІДХІД В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ УЧНІВ ТА СТУДЕНТІВ

Сучасний навчально-виховний процес вимагає впровадження інноваційних методів навчання, технологій та різноманітних підходів. Комунікативний підхід сьогодні залишається потужною базою у методиці викладання навчальних дисциплін у середніх загальноосвітніх та у вищих навчальних закладах. Як показує наш багаторічний педагогічний досвід, комунікативний підхід є найефективнішим, оптимальним та результативним. Адже спілкування є важливим професійним інструментом в діяльності вчителя і викладача. Як зауважує Н. Бутенко, «…усе починається з учителя, з його вміння організувати з учнями педагогічно доцільні відносини як основу творчого спілкування…» [1 , с. 3]. Кожен педагог мусить володіти комунікативним підходом, бути вмілим комунікатором. Комунікативна поведінка педагога, що заснована на його людяності, толерантності, коректності, вимогливості до себе й до учнів чи студентів, стимулює їх активізацію, пізнавальний інтерес, мотивацію всього навчально-виховного процесу, прививає любов до предмету, що поліпшує їхню профорієнтацію та соціалізацію. Саме комунікативний підхід сприяє створенню в аудиторії (класі) ділової атмосфери, налаштовує на взаєморозуміння, співпрацю, взаємодію, оперативність, ритмічність у роботі.

Комунікативний підхід забезпечує реалізацію провідної, домінуючої ідеї на практиці (в процесі навчання) та можливостей спілкування у вигляді певної стратегії (навчальної мети) та з допомогою одного чи кількох методів навчання. Підхід в навчанні опирається на відповідну теорію навчання та спілкування (дидактичні основи навчання, психолінгвістичні основи спілкування). Комунікативний підхід вимагає використання різних методів навчання. Метод викладання – базова категорія навчання в сучасній методиці, розуміння якої впливає на трактування інших термінів і понять. Загальна дидактика, конкретні методики викладання навчальних предметів визначають «метод» як спосіб пізнання, шлях дослідження і вирішення проблемних завдань. Сучасна дидактика розглядає словесні, наочні, практичні та інші методи навчання. Вибір підходів, методів, прийомів залежить від педагога, його досвіду та майстерності, визначає його свідому роль в освітній діяльності. Як зауважує академік О. Савченко, «…вважаємо доцільним визначати методи навчання як способи цілеспрямованої навчальної взаємодії суб’єктів навчального процесу, спрямованої на виконання конкретних навчально-виховних завдань» [2, с. 263]. У своїх працях вчений – дослідник підкреслює роль комунікації, як засобу передавання інформації та спілкування в людському середовищі з використанням різноманітних методів, здебільшого словесних. Через слово на уроках географії вчитель доносить інформацію про різні регіони Землі, географічні назви, явища, процеси тощо. Гуманістичний напрям в педагогіці, психології, дидактиці розширив можливості комунікативного підходу, який сьогодні напрацьовує нові методичні можливості і поширюється на різні форми навчання, сприяє розробці нових методів навчання.

Під комунікативною компетенцією ми свідомо розуміємо здатність здійснювати за допомогою мови передачу думки іншій людині, обмінюватися з нею думками, правильно вибирати комунікативну поведінку та мовні норми, що адекватні ситуації спілкування. Комунікативна компетенція не є особистісною характеристикою людини, її сформованість проявляється в самому процесі спілкування. Адже спілкування в процесі вивчення географії є міцною базою формування світогляду, національної свідомості учнів, культури співжиття, любові до рідної мови, землі, знань про український етнос. Як доводить наш досвід, комунікативний підхід у навчанні учнів географії є важливим у роботі педагогів. Досить активно він використовується і під час формування соціокультурних компетенцій під час вивчення географії.

У роботах вітчизняних географів М. Багрова, М. Дністрянського, О. Заставецької, Ф. Заставного, П. Масляка, В. Нагірної, В. Обозного, Я. Олійника, М. Пістуна, О. Топчієва, О. Шаблія, Л. Шевчук, П. Шищенка, Б. Яценка розкриваються теоретичні питання географії людини, населення, туризму, країнознавства та краєзнавства, суспільної та соціальної географії, ландшафтознавства, географії культури тощо, які послужили ґрунтовними теоретичними засадами і методологією нашого дослідження. Антропогеографічні ідеї висловлювали у своїх працях відомі українські вчені В. Кубійович, С. Рудницький, П. Тутковський, П. Чубинський.

У своїх дослідженнях автор повсякчасно спиралася також на праці вітчизняних учених-методистів з географії, зокрема О. Бугрій, Л. Зеленської, С. Коберніка, В. Корнєєва, М. Криловця, А. Сиротенка, О. Топузова, в яких розкриваються основні ідеї теорії та методики навчання географії.

Соціокультурні знання об’єднують різноманітні елементи буття людини (матеріально-технічні об’єкти, засоби праці й комунікації, матеріальні й духовні продукти та послуги, ідеологічні, мистецькі цінності, зразки та норми, відносини між людьми, ставлення до природи). Через соціокультурні знання учні засвоюють загальнолюдські та національні цінності, правила і норми соціальної поведінки, ставлення до природи, суспільства, в якому вони живуть і будуть жити, працювати, творити. Сформовані соціокультурні вміння і навички школярів допомагають їм закласти основу своєї життєдіяльності і цим забезпечити гармонію в стосунках з навколишнім світом у ланцюжку «людина – родина – громада – нація – соціум (держава) – людство – навколишнє середовище», що є необхідною соціальною основою сучасної особистості. Географія належить до шкільних предметів, знання яких є незамінними у розвитку молодої особистості [3; 4].

Соціокультурна компетенція людини – здатність оволодіти знаннями культурних особливостей свого та інших народів, їхніх традицій, звичаїв, побуту, норм поведінки та етикету, віросповідання, вміння розуміти і адекватно використовувати їх в процесі спілкування, при цьому залишатися носієм своєї культури. Формування соціокультурної компетенції в молодої людини передбачає інтеграцію її особистості в системі світової та національної культур.

Вчитель географії мусить добре володіти українською мовою, лаконічно і логічно висловлювати думку, переконливо і виразно розповідати і спрямовувати учнів на дію. Кожне слово педагога повинно відбиратися так, щоб ефективно впливати на сприйняття і розуміння його учнями. Усна розповідь, міні – лекція, доповідь, промова, бесіда, діалог – ці та інші форми допомагають педагогу налагодити взаємодію з учнем, з достатньою повнотою розкривають його творчі здібності, виявляють рівень засвоєння навчальної інформації, стимулюють процес навчання. Сам вчитель (викладач) мусить бути готовим до інновацій, учитися психологічному аналізу ситуацій, вміти перетворювати проблемно-конфліктні й кризові педагогічні ситуації у власний досвід, розширювати арсенал альтернативних педагогічних рішень. Навчальний географічний матеріал, що вдало відібраний вчителем, може викликати переживання, емоційне ставлення до природних та суспільних об’єктів чи явищ [5]. Саме через комунікативне спілкування учні висловлюють своє ставлення до природного середовища, оцінюють красу природи рідного краю, його природних багатств, пам’яток, людей і продуктів їхньої праці.

Список використаних джерел:

1. Бутенко Н. Ю. Комунікативна майстерність викладача: н авч. посіб. / Н. Ю. Бутенко . – К.: КНЕУ, 2005. – 336 с.

2. Савченко О. Я. Дидактика початкової освіти: підручн ик / О. Я. Савченко. – К.: Грамота, 2012. – 504 с.

3. Паламарчук Л. Б. Соціокультурна складова змісту шкільних курсів географії: теорія і практика : моногр афія / Л. Б. Паламарчук. – К.: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2011. – 412 с.

4. Паламарчук Л. Б. Розвиток особистості школяра у процесі набуття соціокультурних знань під час вивчення географії / Л. Б. Паламарчук // Педагогічна освіта: теорія і практика. Педагогіка. Психологія: зб. наук. пр.; редкол.: В. О. Огнев’юк, І. Д. Бех, Л. Л. Хоружа. – К.: Київськ.ун-т імені Бориса Грінченка, 2010. – № 1 (13). – С. 38–43.

5. Паламарчук Л. Б. Культура мовлення на уроках географії / Л. Б. Паламарчук // Географія та основи економіки в школі. – 2004. – № 4 (40). – С. 46–49.