К.філол. н. Монахова Т. В.

Національний університет «Києво-Могилянська академія», Україна

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ ПАРАМЕТРИ МОВНОЇ ГРИ

Поняття «постмодернізм» докладно досліджене й описане в багатьох культурологічних, мистецтвознавчих, літературознавчих студіях. Будучи терміном гуманітарної сфери знань, навіть філологічним терміном, він ще досі не набув чіткого мовознавчого тлумачення. Постмодернізм у лінгвістиці тексту розуміємо як одну з провідних стратегій текстотворення в сучасній українській мові. Стратегія текстотворення означає комплекс інтенцій мовця і способів добору мовленнєвих засобів під час говоріння відповідно до намірів адресанта.

Лінгвістичне наповнення поняття «постмодернізм» має спільні з літературознавчим визначенням тези. Разом із тим, мовознавчий постмодернізм може не збігатися з літературознавчою кваліфікацією в межах одного тексту. Йдеться про те, що визнані літературознавством письменники-постмодерністи подекуди виявляють у своїх текстах модерністські, а, буває, й народницькі мовні риси.

Загальне філологічне визначення постмодернізму об’єднує твердження про те, що принцип мовної гри, уперше розроблений Л. Вітгенштайном , становить підґрунтя постмодернізму. У мовній грі відкриваються ключові інтенції мовців-постмодерністів. На відміну від модерністів, намірами яких є руйнування старих культурно-мовних догм і впровадження новацій, постмодерністи нічого не заперечують і не стверджують, нікому не протиставляють себе, а за допомогою мови лише відходять спосіб самовираження.

Говорячи про мовну гру, не можемо не розглянути поняття іронії, яке ще в еллінські часи набуло статусу однієї з естетичних категорій. На семантичному рівні іронія виявляє себе як повідомлення з імпліцитною негативною оцінкою. Визначаючи постмодернізм як дискурс, вільний від класичної дихотомії в оцінці «добре – погано», не можемо погодитися з тим, що іронічні висловлювання є ознакою постмодернізму. Кваліфікуємо такі структури як модерністські.

У такому разі постмодерністська мовна гра виявляє себе в іншому типі іронії, який в побутовому мовленні має назву « стьоб ». Лексема « стьоб » традиційно є більше сленговими словом, ніж терміном. Часто стьоб розуміють як агресивний, насмішливий стиль в літературі, живописі, кіномистецтві тощо. Пропонуємо дещо переглянути таке розуміння стьобу . Очевидно, що агресія, зчитувана зі стьобових текстів, виникає у сприйнятті адресата через активне вживання жаргонізмів і нетабуйованої лексики, оскільки саме ці лексико-семантичні шари найчастіше реалізують у мовленні постмодерністську іронію. Однак, вживаючи згрубілу лексику, вульгаризми й жаргонізми, мовці-постмодерністи не мають на меті дошкулити слухачеві, завдати персональної образи чи критикувати об’єкт мовлення. Вони таким чином виявляють власне ставлення й ті емоції, які викликає у них предмет розмови. Мета ж модерністської іронії, а тим більше сарказму, – вплинути на реципієнта, спробувати змінити його думку тощо.

Протиставляючи іронію модерністську та постмодерністську, наголошуємо, що модерністська іронія робить мовця залученим у соціально-культурний та історико-політичний контексти. Іронія постмодерністська навпаки є маркером егоцентризму мовця і вторинності слухачів. Іронізуючи, мовець веде діалог зі слухачем. Вживаючи стьоб , мовець прагне викликати емоції реципієнта, не зазіхаючи на змінення світоглядних позицій чи інших думок останнього.

Таким чином, класична іронія і сарказм як найбрутальніший вияв іронії є тактикою модерністської стратегії текстотворення. Іронія з інтенцією епатувати – це прикмета стратегії постмодерністської текстотворення. Хитка межа між двома типами іронії пролягає на рівні інтенцій мовця, а, може, й на суб’єктивному рівні сприйняття слухача.

Слід зазначити, що усі три стратегії текстотворення – народницька, модерністська та постмодерністська – реалізуються у межах одного ідіолекту не завжди послідовно. Це значить, що за одних обставин мовець може вживати першу стратегію, а за інших комунікативних ситуацій – другу чи третю. Вибір стратегії текстотворення і, відповідно, тактик залежить від соціолінгвістичного портрету співрозмовника (вік, стать, політичні й релігійні переконання, соціальний статус тощо), комунікативних обставин (місце й час спілкування, офіційна чи неофіційна тональність розмови тощо), від наявності чи відсутності третіх осіб під час діалогу, фізичного стану й психологічного настрою мовців тощо.

Тому для перевірки правильності нашої гіпотези щодо трьох стратегій текстотворення в сучасній українській мові, для їхнього лінгвістичного аналізу, статистичного виміру й наукового опису пропонуємо брати за фактичний матеріал лінгвістичних студій тексти різних жанрів загальновизнаних українських письменників. Публічний дискурс, яким є література в широкому сенсі, передбачає чітке позиціювання себе мовцем, наявність усвідомленого мовного й культурного автопортрету й мовно-стратегічної стійкості мовців.

Оскільки принцип мовної гри найпослідовніше реалізується в оцінках, які надає мовець співрозмовникам, третій стороні, предметам і явищам довкілля, історичним і культурно-політичним подіям, то аксіологічний критерій є стрижневим у визначенні стратегій текстотворення.

Аналіз способу, яким характеризує мовець навколишню дійсність, те, яким чином він добирає та сполучує слова у своєму мовленні, виявляючи при цьому певні наміри й власні переконання, може стати методологічним підґрунтям вивчення окресленої проблеми в лінгвістиці тексту.

Координуючи літературознавчі визначення класичності / модерності / постмодерності тексту з його, тексту, мовленнєвими виражальними засобами, можна дійти цілком несподіваних висновків. Наприклад, не завжди визнані письменникі-постмодерністи послідовно вживають постмодерністську страте ­ гію текстотворення, інколи переходячи на модерністські, а подекуди й на ­ род ­ ницькі мовні тактики. Так, «чистими» постмодерністами можна назвати Юрія І здрика і Сергія Жадана. А, скажімо, Юрій Андрухович не є стовід ­ сотко ­ вим постмодерністом на мовному рівні. Це становить перспективи дослі ­ дження .