К. філол.н. Галацька В. Л.
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна
СПЕЦИФІКА КОМІЧНОГО У П’ЄСІ ТЕТЯНИ СУЛИМИ «ДЯЧИХА»
На культурологічних теренах Придніпров’я другої половини ХІХ ст. формується багатий літературний пласт, представлений іменами письменників, громадських діячів, просвітителів. Серед них помітне місце посідає відома діячка Катеринославської «Просвіти», драматург, актриса Тетяна Сулима, яка створила оригінальні твори для сцени.
В українській драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття активно розвивався жанр комедії, який мав три основні модифікації: соціально-побутова, соціально-економічна, соціально-політична. Це було спричинено відповідними суспільними реаліями, які відображали процеси розшарування дворянства, аморальність, відсутність духовних орієнтирів панівних класів, денаціоналізацію свідомості.
Естетична категорія комічного, породжена античними часами, ґрунтовно охарактеризована у працях Аристотеля, Платона, Гегеля, Ю. Борєва, Б. Дземідка, О. Лука, А. Макаряна, В. Проппа, К. Фролової та ін. Кожен з цих учених запропонував відомі класифікації засобів вираження комічного. На наш погляд, заслуговує на особливу увагу класифікація прийомів дотепності, запропонована О. Луком та А. Макаряном, яка успішно втілюється на мікрорівні художнього тексту, а також методика застосування естетичної категорії комічного у різних родах літератури К. Фролової.
Безглуздість людського буття, суспільні вади, людські недоліки найбільш органічно відтворювала комедія, яка ґрунтувалася на парадоксальній імплікації або невідповідності високих авторських ідеалів об’єктивної дійсності. Комічне набирає найбільшої емоційно-естетичної цінності в тих художніх текстах, де воно виступає як жанроутворюючий фактор. Цей універсальний драматичний жанр активно реалізувався в сценічному просторі українського театру корифеїв, особливо у художньо довершених комедіях своєрідного „соціально-економічного” підґрунтя: „Хазяїн” І.Карпенка-Карого, „Пошились у дурні” М. Кропивницького, „Чорноморці” М. Старицького та ін.
Серед цього масиву досконалої сценічної драматургії виділялися і соціально-побутові комедії, які являли собою одноактні п’єси водевільного характеру і виходили з традицій українських інтермедій ХVІІІ ст. [1, с. 43]. Ці п’єси часто складали основу репертуару аматорських і професійних театрів, відтворювали засобами сценічної образності філософію буття незаможних верств населення, були невід’ємними атрибутами народної культури, уособленням сільського способу життя.
Фольклорні інваріанти жанру комедії були популярні в українській драматургії 70-90 рр. ХІХ ст. і відтворювали істинно комічні соціальні явища, характери через оригінальні сатиричні прийоми. Як зазначають дослідники жанру, українська комедія того часу „піднімається на цілий рівень по сходинках суспільної свідомості та активності людини” [2, c . 170]. Цим пояснюється гострота конфлікту нового типу п’єс, вмотивована суспільно-економічними причинами. Таким чином твориться комізм існування застарілого суспільства, художньо змодельований у відомих сценічних персонажах.
До такого типу сценічної драматургії другої половини ХІХ ст. можна віднести „комедію на 4 дії” Тетяни Сулими-Бичихиної „Дячиха”. Ця п’єса, датована 1888 роком, стала окрасою національного театрального репертуару. Сама письменниця виступила у ролі головної героїні, наділивши її психологічною достовірністю. Життєва історія комедії була непростою, оскільки вона була опублікована через 20 років з моменту написання. Про комедію позитивно відгукнулись відомі театральні діячі того часу М. Старицький та Д. Мордовцев.
Прикметно, що сценічне життя п’єси почалося 28 лютого 1907 року, коли вона вперше була показана в Катеринославі трупою О. Суслова. Варто зазначити, що п’єса мала великий успіх серед глядачів, а катеринославська газета „Южная заря” писала, що комедія написана чудовою українською мовою і вся переповнена правдивими малюнками селянського життя [3, с. 431].
Вперше п’єса „Дячиха” була видана в Києві у 1908 році окремою книгою з короткою рецензією Г. Шерстюка [ Рідний край. – 1908. – № 9 ]. Часопис «Літературно-науковий вісник» [1908. – Т. 42. – Кн. І V – C . 599] опублікував схвальну рецензію на твір. Цікавою сторінкою в сценічному побутуванні п’єси є той факт, що на відзначення 25-річного ювілею літературної діяльності Т. Сулими гуртком аматорів було поставлено саме комедію «Дячиха». Часопис «Дніпрові хвилі» тоді писав: «Тетяна Сулима-Бичихіна виконанням ролі Дячихи не тільки домалювала свою героїню, але примусила її жити вдруге, від художньої гри ювілянтки віяло справжнім дійсним життям з усім його лихом та жорстокістю. Дячиха – Сулима держала глядача серед злиденного, брудного та гіркого до сліз життя дяків» [ 4, с. 129 ].
На сцені єдиного, на той час професійного театру Миколи Садовського у Києві комедію «Дячиха» було показано під час бенефісу провідної актриси Ганни Борисоглібської 15 січня 1914 року, яка привнесла свої іронічні акценти в образ героїні. Таким чином сатиричне спрямування комедії Тетяни Сулими очевидне і наводить на думку про панорамність комедійного відтворення дійсності на мікрорівні художнього тексту.
У жанровій модифікації побутової комедії письменниця по-мистецьки тонко узагальнює глибокі спостереження реального життя. Комічне у п'єсі «Дячиха» постає багатопланово: як сумна соціальна реальність, як критика сучасності [5, с. 70], національно-оригінальне явище, виражене у колоритному мовленні персонажів. Авторка відтворює художньо-соціальний зріз життя нищого духовенства, яке було „матеріально малозабезпеченим і залежало від ласки багатших селян” [6 , c . 14 ] . Уособлення рис духовенства через засоби комічного ствердження та заперечення виявляється найповнокровніше у типі Дячихи, „50-річної, дуже товстої жінки”. Цей сценічний персонаж не має імені, що ще раз підтверджує думку про злободенність окреслених у комедії проблем.
Центральний образ п’єси майстерно виписаний драматургом у взаємозв’язках з іншими дійовими особами, що формують перипетії комічного конфлікту : Дяком-чоловіком, сином Колькою, сільським старостою Іваном Калістратовичем, кумою Корніївною. Дячиха втілює в собі риси розповсюдженого на той час національного психотипу матеріальної ненажерливості, бездуховності, невігластва. Логіка її дій та вчинків, виражена у сценічній дії, монологах та діалогах, здається парадоксальною, до здивування невмотивованою. Це виявляється перш за все у вираженому комізмі обставин [ 7, с. 97 ], в якому перебуває героїня, що полягає у перебільшенні міри сприйняття життєвих труднощів: '' Ні, вже, мабуть, в таку безщасну, розпрокляту годину на світ народилася, що поки здохну, так перемінити нікому. Як голками скрізь шпига, і ходить уже не здужаю… краще б тебе, дармоїда, зовсім не було, так знала б, що вдова, тоді б те й думала, а то ж є опудало, чоловіком і батьком зветься…'' [6, с. 25].
Концентрація комічної словесної дії у сценічному просторі й часі, сприйняття зримої дії через колоритне народне мовлення Дячихи породжує її підвищену насиченість, виражену зміною емоційного темпоритму. Наскрізна дія головної героїні полягає у демонстрації матеріального невдоволення життям, істинної ненажерливості, яка заміняє Дячисі духовні цінност і : ''Прости мене, Господи. Та хіба ж втерпиш у такому пеклі, щоб іноді не согрішить ?'' [6, с. 30].
Комізм обставин, в яких перебуває головна героїня, набуває драматичних обертонів, оскільки її поведінка, життєві шукання засвідчують внутрішню боротьбу, душевні суперечності, виражені у містких словах-діях: ''Хіба ж я не мати? Я ж кажу, що в мене не так, як у добрих людей, у других діти є, й учителі у люди виводять, й родителів радують, а тут коли не те, то друге'' [ 6, с. 31 ] . Недаремно після прем ’ єри «Дячихи» на катеринославській сцені у 1907р. письменник і театральний діяч Д.Л. Мордовцев зазначав : «Автором п'єси захоплені нові обставини, а народний колорит так і пашить яркістю красок і реальною правдою . В «Дячисі» стільки сієї правди, що дозволю собі висказати серйозний жарт : як Лев Толстой назвав свою п'єсу «Власть тьми», так і сю п'єсу можна назвати «Власть Дячихи» [ 8, с. 99 ] .
Цікаво, що головна комічна героїня п'єси не усвідомлює безглуздості своєї поведінки, парадоксальності мислення. Це у свою чергу програмує систему художніх засобів, своєрідний образний світ, який ніби у збільшеному дзеркалі підкреслює найістотніші людські вади: дріб'язковість натури та скупість, неосвіченість та хитрість тощо. Т.Сулима створює неповторний у комедійній інтерпретації світ власності, дрібних речей, породжений соціально-економічними перипетіями і виражений оригінально-авторськими засобами дотепності. Серед них яскраво виділяються в комедії псевдоглибокодумність та невідповідність стилю мовлення існуючим життєвим реаліям. Це переконливо демонструють мовні партії сина Дячихи Кольки, «миршавого, 20 літ, недоучки-бурсака». Йому важко дається будь-яка наука : «Вам хорошо, а я вот постоянно кашляю от етой науки… І чого вам схотілося сьогодня отак прискіпуватись. Дайте мені своїми словами розказать» [6 , с. 33 ].
Мовлення цього сценічного персонажа насичене експресивними простонародними засобами, уособлює в собі своєрідне суржикове побутування на теренах Катеринославщини 80-х років ХІХ ст. Таким чином можна зафіксувати цікаву форму вираження комічного парадоксу, а саме невідповідність стилю та змісту мовлення, адже про «високу» науку Колька говорить у навмисне «зниженому» стилі : «Ех, зарізала мене мамаша сією наукою. Та плювать мені тричі на все . Чернобровую д євицу, быстрокрылаго коня» [6 , с. 33 ].
У тексті п'єси присутній такий прийом комічного, як буквалізація метафори, яскраво підтверджений мовною партією молодої удови Корнійовни. Внутрішній світ цієї селянки суттєво обмежений побутовими інтересами, людськими пересудами: «Як я клопоталась за твою дитину, так ти ще казала, що ходжу до Потирайків миски лизать ? Вона тоді ні в сих ні в тих, як собака в човні» [ 6, с. 34 ] . Вживання автором п'єси цих фразеологічних зворотів увиразнює мовну характеристику героїні, драматизує обставини, які стають основою комічного конфлікту.
Невипадково конфлікт у драматургії взагалі і в цьому творі зокрема є рушієм усієї дії, пружиною соціальних перипетій, у ньому виразно окреслюється проблематика п'єси, авторська оцінка характерів. У цій п'єсі найвища точка напруження дії «організує у неповторній жанровій та стильовій єдності всі компоненти драми, робить можливим їх взаємодію, об'єктивно виявляється у розвитку сюжету» [9, с. 94].
Сюжетна організація п'єси «Дячиха» має концентричну природу і створена за законами функціонування комічно-драматичного пафосу. Цікаво вибудувана драматургом і дієва композиція форми, композиція образів героїв, художніх деталей. У творі кульмінація суттєво пом ’ якшується, виходячи з побутової природи самого конфлікту. Найвищим моментом напруження сценічної дії у цій соціально-побутовій комедії виступають суто дріб’язкові суперечності між членами родини Дяка, які полягають у прагненні не допустити шлюбу сина з Пашкою і привносять драматичний пафос у загальну концепцію художньої дійсності: «Господи боже мій, чи ждала, щоб мій син, з свяченого коліна, та з мужичкою одружився?!» [ 6, с. 49 ] .
Дячиха переймається думкою про те, що її чоловік дуже випиває. Цей дієвий контрапункт п'єси створюється також протидією Дяка, який страждає від непорозуміння з дружиною : «Ех, зав ’ язала вона мені світ. П ’ яниця, ледар – тілько і чую ; а як його не пить ? Ніхто не знає, чий чуб болить [6, с. 45]. У п’єсі наявні кілька сюжетних контрапунктів, які демонструють невідповідність стилю та змісту, посилюють алогізм становища героїв засобами слова-дії, їх непримиренність до життєвих позицій один одного.
Комічна драма Т. Сулими «Дячиха» увійшла до золотої скарбниці маловідомих сторінок української драматургії другої половини ХІХ ст. Драматург діагностувала соціальні вади, характерні для тогочасного суспільства, майстерно відтворивши життєві обставини, характери засобами образного комізму. Драматургічна творчість Тетяни Сулими збагатила національний театральний контекст епохи народнопоетичним баченням життєвих реалій, втілених в естетичній категорії комічного.
Список використаних джерел:
1. Козлов А.В. Естетична і жанрова характеристика української драматургії критичного реалізму / А.В. Козлов // Творчий метод і естетичні категорії: Зб. наук. праць. – Д. : ДДУ, 1986. – 95 с.
2. Козлов А.В. Українська дожовтнева драматургія. Еволюція жанрів / А.В.Козлов. – К. : Вища шк., 1991. – 198 с.
3. Чабан М. П. Діячі Катеринославської «Просвіти» (1905-1921) / М. П. Чабан. – Д. : Іма Прес, 2002. – 576 с.
4. Дніпрові хвилі. – 1913. – № 8. – С. 129.
5. Борев Ю. К омическое / Ю. Борев. – М.: Искусство, 1970. – 269 с.
6. Бувальщина. Українська драматургія другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Маловідомі п'єси [упор. О.Ф.Ставицький]. – К.: Дніпро, 1990.– 415 с.
7. Фролова К.П. Теория и методика применения эстетических категорий в литературоведческом анализе / К.П.Фролова . – Д.: ДГУ, 1985. – 99 с.
8. Цит. за: Поповський А.М. Мова фольклору та художньої літератури Південної України ХІХ – початку ХХ століття / А.М. Поповський. – Д.: ДДУ, 1987. – 84 с.
9. Муромский В.П. К современным спорам о драматическом конфликте / В.П.Муромский // Вестник ЛГУ. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1965. – В ы п. 1. – С. 94-105.