Про розмежування понять «мовна свідомість»   та «мовленнєве мислення»

К.філол.н . Терехова Д.І .

Київський національний університет ім . Т. Шевченка , Інститут ф ілології

     Останні двадцять п’ять років у лінгвістиці, зокрема у психолінгвістиці та когнітивній лінгвістиці, активно використовується термін «мовна свідомість», який увійшов до складу наукової мови ще на початку двадцятого сторіччя і вивчається багатьма науками, як-от: філософією, логікою, психологією, літературознавством, нейролінгвістикою тощо.   У зв’язку з цим існує багато поглядів на цей об’єкт, але навіть у лінгвістиці поки що немає єдиного сталого визначення. Інколи під цим поняттям учені розуміють різні, навіть протилежні, явища, що є неприпустимим для терміна.

     Отже, залишається актуальним випрацювання дефініції поняття «мовна свідомість» шляхом аналізу різноманітних поглядів учених, а   також розмежування його з поняттям «мовленнєвого мислення», що і є завданням цього повідомлення.  

     Поняття «свідомість» увійшло до наукового обігу й термінологічно закріпилося в науковому словнику лише в ХІХ столітті, хоча теоретичні передумови було закладено Р. Декартом, Г.В. Лейбніцем , Ф.В. Шеллінгом . До ХІХ століття свідомість розглядалася як дещо неприступне для прямого вивчення, тому вона зазвичай розчинялася в самосвідомості. Із введенням до наукового обігу поняття «свідомість» відбулася переоцінка відношень між мовою та інтелектуальними формами людської діяльності [1, с. 146].

         Л.С. Виготський одним із перших указував на необхідність вивчення «мовленнєвого мислення» та мовленнєвої діяльності, тобто розглядати цю проблему з погляду дихотомії мова / мовлення, але не встиг реалізувати свої ідеї.

     Подальші кроки в розробці цих теоретичних положень зробили Д.Н. Узнадзе , О.Р. Лурія , С.Л. Рубінштейн , О.М. Леонтьєв та О.О. Леонтьєв, Є.Ф. Тарасов , Н.В. Уфімцева та інші.   Так С.Л. Рубінштейн акцентував увагу на положенні про єдність свідомості та діяльності. Д.Н. Узнадзе   запропонував оригінальний погляд на відображення у свідомості об’єктивної реальності, виходячи з поняття «установка».

        У логіці прийнято наступне розмежування понять: «мовленнєве мислення» являє собою діяльність, спрямовану на постановку та вирішення предметних завдань у формі, більш-менш   придатній до комунікації   (це наочно виявляється у функціонуванні «внутрішнього мовлення»   дорослого або «егоцентричного мовлення» дитини); під «мовною свідомістю» розуміється відображення у свідомості людини   незалежних від неї мовних структур і (усвідомлена або неусвідомлена) діяльність, спрямована на застосування цих структур для класифікації предметного світу, що є необхідною умовою будь-якої комунікації [2 , с. 156].

     О.М. Леонтьєв розглядав свідомість як найвищу, специфічно людську форму психіки, що виникає у процесі суспільної праці й передбачає функціонування мови. Найсуттєвішим кроком у з’ясуванні процесу взаємодії мови і мислення, мови і свідомості є крок, пов’язаний із семантичним аналізом.

     Деякі вчені на позначення поняття «мовна свідомість» вводили терміни: «мовне чуття» (І.О. Бодуен де Куртене ), «лінгвістичний інстинкт» (Л.В. Щерба), «народна самосвідомість» (С.Е. Никитіна ), «мовне мислення», «мовленнєве мислення» тощо.     

     У вітчизняній психолінгвістиці мовна свідомість розуміється як сукупність образів свідомості, що формуються та вербалізуються за допомогою мовних засобів: слів, вільних та стійких словосполучень, речень, текстів, асоціативних полів.

     Останнім часом психолінгвісти трактують мовну свідомість з позицій образу світу людини. На думку О.О. Залевської , мовну свідомість «слід розглядати як один із рівнів у структурі цілісної картини світу людини, тобто як один із варіантів можливих схем освоєння світу, у найбільшій мірі пристосований для цілей комунікації» [3].

     Р.С. Каспранський розмежовує «широке» й «вузьке» значення терміну «мовна свідомість»: у першому випадку йдеться про відображення об’єктивного світу у двосторонньому знакові, у другому – про відображення специфічної мовної структури в підсвідомості   носія мови на рівні вмінь, пов’язаних із вибором і вживанням   мовних засобів у процесі   комунікації. Мовна свідомість у вузькому смислі виступає, на думку автора, критерієм правильності мовної поведінки [4 , с. 84].

      Зупинимося на найбільш уживаному останнім часом визначенні вчених Московської психолінгвістичної школи, згідно з яким мовна свідомість – це опосередкований мовою образ світу тієї чи іншої культури, тобто сукупність перцептивних, концептуальних і процедурних знань носія культури про об’єкти реального світу.

     Таким чином, мовна свідомість може розглядається і як засіб пізнання своєї або чужої культури в її «предметній, діяльнісній і ментальній формах» та виявлення етнокультурної специфіки образу світу.   

Список використаних джерел:

1. Жоль К.К. Языковое сознание и вопросы семантических изменений в языковой деятельности // Логический анализ естественного языка / Материалы к V ІІІ Всесоюзной конференции «Логика и методология науки». Паланга, 26-28 сентября 1982 г . – Вильнюс, 1982. – С. 146-149.

2. Мейзерский В.М. О понятии «языковое сознание» // Логический анализ естественного языка / Материалы к V ІІІ Всесоюзной конференции «Логика и методология науки». Паланга, 26-28 сентября 1982 г . – Вильнюс, 1982. – С. 155-157.

3. Залевская А.А. Вопросы теории овладения вторым языком в психолингвистическом аспекте. – Тверь, 1996.

4. Каспранский   Р.С. Языковые представления и языковое сознание // Тезисы ІХ   Всесоюзного симпозиума   по психолингвистике и теории коммуникации. – М.: ИЯ АН СССР,1988. – С. 84.