WEB-ресурс научно-практических конференций

ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗАКОНАХ ЗУНР

К.і.н . Дем’янюк О.Й.

Луцький інститут розвитку людини Університету “Україна”

Проблема конституціоналізму в сучасній суспільно-політичній обстановці в Україні є однією з найбільш значимих. Саме ступінь розвитку конституціоналізму визначає гарантії існування демократії в державі.

З огляду на те, що сучасна юридична наука розглядає конституціоналізм як систему заходів по управлінню публічними справами, що передбачає обмеження державної та іншої публічної влади на основі й відповідно до конституції з метою забезпечення гарантій демократії, доцільним видається вивчати досвід вітчизняного конституціоналізму на попередніх етапах існування української державності.

Національно-демократична революція 1917-1921рр. в Україні призвела до формування національного конституціоналізму, який формувався на базі зароджуваного національного парламентаризму.

Відмінним і, до певної міри, більш систематизованим на початку національно-визвольних змагань 1917-1921рр. був конституціоналізм на західноукраїнських землях, зокрема в Східній Галичині, територія якої, перебуваючи в складі Австро-Угорської імперії, одержала деякі засади автономії та народного представництва в державних органах влади.

18 жовтня 1918р. у Львові відбулися збори українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духовенства та молоді. Першим кроком на шляху до формування конституційних підвалин майбутньої української держави стало обрання Української Національної Ради ( УНРада ) на чолі з Є. Петрушевичем .

На одному з перших засідань Рада проголосила Галичину, Північну Буковину та Закарпаття “одноцільною українською територією, яка уконстийовується оцим як Українська держава” [1]. Радою було ухвалено рішення про прийняття у найближчі місяці Конституції, де мали бути закріплені права і обов’язки громадян і держави.

1 листопада 1918р. УНРада поширила відозву про утворення на землях колишньої Австро-Угорської монархії Української держави. У відозві, яка стала першим документом на шляху до західноукраїнського конституціоналізму, яким декларувалося право місцевого населення на вільне визначення свого майбутнього говорилося: „Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави” [2].

Уже 5 листопада УНРада опублікувала Декларацію про устрій держави, в якій проголосила новоутворену державу демократичною республікою, в якій гарантувалися рівні права всім її громадянам, незалежно від національної та релігійної приналежності, загальне виборче та інші демократичні права.

13 листопада УНРада затвердила „Тимчасовий основний закон про державну самостійність український земель бувшої Австро-Угорської монархії”, в якому на підставі права на самовизначення народів було проголошено про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Розвиваючи демократичні засади та кращі вияви конституціоналізму, УНРада право влади в державі закріпила за народом, який здійснює її „через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціонального права голосування без різниці пола” [3].

За своєю суттю „Тимчасовий основний закон” був Конституцією новоутвореної держави, де окрім громадянських прав, закріплювалися основні атрибути держави, визначалися процедури формування вищого законодавчого органу ЗУНР. Він утверджував верховенство і суверенітет народу, який здійснював свої права через представницькі органи.

Задля формування чіткої вертикалі влади президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича та сформовано уряд держави – Державний секретаріат.

4 січня 1919р. УНРада прийняла „Закон про Виділ Української Ради”. Він став першим документом на українських землях в новітню добу, який попереджав ймовірну узурпацію влади однією особою. Президент ЗУНР виступав як десятий член Виділу, хоча й користувався дещо більшими повноваженнями з-поміж інших.

Користуючись правом на самовизначення українського народу, УНРада 16 січня 1919р. прийняла відозву до Директорії УНР, якою ”проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку”[4].

15 лютого 1919р. з’явився ще один з конституційних законів ЗУНР – „Закон Західноукраїнської Республіки про мови на її території”, який проголосив державною мовою українську. Поряд з тим цим Законом національним меншинам гарантувалося право вживати у взаємовідносинах з державними органами рідну мову, а державні органи зобов’язувалися відповідати рідною мовою тих громадян, що звертаються до них [5].

8 квітня 1919р. УНРадою було прийнято „Закон про громадянство та правовий статус біженців”. Цим Законом закріплювалося право громадян на свою приналежність до держави. Ним встановлювалися вимоги до державних службовців, як до осіб, що повинні були виконувати конституційні обов’язки держави перед своїм народом. Критеріями до обіймання посади державного службовця були: наявність українського громадянства, володіння державною мовою та мовою хоча б однієї національної меншини, віковий ценз до 40 років, відсутність судимості за моральні та користолюбні проступки.

  Таким чином, вияв українського конституціоналізму на західноукраїнських землях у 1918 – початку 1919 рр. знайшов у низці конституційних документів, які закріплювали права української нації та права національних меншин, обмежували державну владу в інтересах демократії, прав і свобод громадян.  

Список використаних джерел:

1. Музиченко П. Історія держави і права України. – К., 2006. – С.246.

2. Історія України та її державності / За наук. ред. Л. Дещинського . – Львів, 2005. – С.238.

3. Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі Конституції України. – К., 1992. – С.96.

4. Там само. – С.105.

5. Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Гончаренка . – К., 2003. – С. 345.