WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н. Столярчук Я.М.

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

ДЕРЖАВНЕ ПЛАНУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ КОРИГУВАННЯ АСИМЕТРІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Як свідчить світовий досвід, упродовж всього післявоєнного періоду у системі коригування асиметрії економічного розвитку країн чільне місце посідає державне регулювання соціально-економічних процесів. Яскравим свідченням цього є, зокрема, той факт, що усі без виключення провідні країни світу у цей період реалізовували на практиці кейнсіанську теорію мультиплікатора, згідно якої власне ринковий механізм нездатен забезпечити автоматичне регулювання економіки, рівновагу економічної системи, стимулювання інвестиційних процесів та пом’якшення асиметрій економічного розвитку, що це під силу лише організованій силі держави.

Визначальна роль державного регулювання соціально-економічних асиметрій обумовлена, насамперед, дуалістичним впливом інституту держави на функціонування економічної системи суспільства. Так, з одного боку, держава, як самостійний суб’єкт господарювання, займається державним підприємництвом та монополізує ряд стратегічно важливих для країни галузей виробництва з метою задоволення тих потреб суспільства, котрі неспроможний задовольнити приватний сектор. Водночас держава через свої уповноважені інститути здійснює цілеспрямований вплив на функціонування та розвиток усіх підсистем національної економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та господарського механізму) для її стабілізації та пом’якшення асиметричності розвитку.

Тому цілком закономірною стала диверсифікація упродовж останніх десятиліть важелів та інструментів державного регулювання соціально-економічних асиметрій, серед яких найвищу ефективність продемонстрували бюджетна політика, державні замовлення, а також антициклічна, регіональна, інвестиційна, амортизаційна, структурна, грошово-кредитна, фінансово-бюджетна, антиінфляційна, валютна, митна, цінова, соціальна, екологічна та інші форми економічної політики. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження еволюції системи державного планування як однієї з ключових форм реалізації вищезазначених важелів коригування асиметрії економічного розвитку, а також порівняльний аналіз його країнових моделей та оцінка ефективності.

Як цілеспрямоване втручання уряду у роботу ринкового механізму, державне планування зорієнтоване на згладжування асиметрій практично в усіх сферах соціально-економічного розвитку країн через забезпечення стійких темпів їх економічного зростання та рівномірності регіонального розвитку, досягнення оптимальної структури народного господарства та повної зайнятості, стримування інфляції та збалансування платіжного балансу, прискорення науково-технічного прогресу та соціальний захист населення та ін. У розвинутих західних державах державне планування почало практикуватися ще у довоєнний період (наприклад у фашистській Німеччині у 1933-1936 та 1937-1940 рр. було реалізовано два чотирирічні плани з подолання кризових явищ в економіці та її підготовки до війни), а у післявоєнний період воно отримало широкого поширення у Франції, Голландії, Великій Британії, ФРН, Італії, Японії та у ряді інших держав світу.

Характеризуючи становлення та розвиток системи державного планування, слід відмітити, що вона еволюціонувала від внутріфірмової моделі мікроекономічного планування (яку реалізовували крупні західні корпорації ще на початку ХХ ст.); до макроекономічного планування розвитку народного господарства країн з наступним переходом до наднаціонального планування, котре передбачає узгодження ключових напрямів економічної політики кількох держав. Ключовою тенденцією сучасного етапу розвитку системи державного планування є своєрідний «симбіоз» та одночасна реалізація усіх вищеназваних її форм. Наприклад, у США крім внутріфірмового існує розгалужена система приватно-централізованого планування, яке реалізує 12 американських фінансових груп, що володіють майже 10% сукупних активів корпоративного сектору країни і контролюють 60% акцій, що обертаються на американському фондовому ринку. При цьому, взаємодіючи з крупними підприємницькими структурами, ці фінансові групи виконують роль організаторського, координуючого та плануючого центру у приватному секторі економіки, а також здатні справляти відчутний вплив на державну політику країни.

Ще один тип централізованого планування ефективно реалізується в Японії та Франції, де на основі використання позитивного досвіду колишнього СРСР здійснюється загальнодержавне планування. Воно включає доволі диверсифіковану систему інститутів та інструментів, а також має висококваліфікований кадровий корпус, який розробляє п’ятилітні державні плани. Незважаючи на те, що за формальними ознаками ці плани є індикативними, тобто такими, що носять рекомендаційний характер, проте навіть крупні корпорації у своїй діяльності підпорядковуються їм, оскільки за таких умов держава створює для корпоративного сектору значні економічні стимули у сфері податкової, кредитної, інвестиційної та інших форм економічної політики.

Наприклад в Японії головними пріоритетами державної економічної політики упродовж останніх десятиліть незмінно залишаються цілеспрямовані структурні зміни у національній економіці та планування територіального розміщення виробництва. Навіть після лібералізації національної фінансової системи на початку 1980-х років Японія не відмовилась від активної і довготермінової структурної політики, а в загальному упродовж 1956-2000 рр. в Японії було реалізовано тринадцять загальнодержавних планів соціально-економічного розвитку країни, зорієнтованих на вирішення широкого спектра проблем внутрішнього та зовнішнього характеру: забезпечення стійких темпів економічного зростання, усунення диспропорцій регіонального розвитку, оптимізація структури господарства, досягнення повної зайнятості населення, зростання добробуту нації, соціальний захист населення та ін.

Що стосується України, то її система державного планування характеризується на сьогодні вкрай низькою ефективністю. Так, здобувши економічну і політичну незалежність, наша держава навіть не мала достатнього досвіду щодо розробки та реалізації програм національного економічного розвитку. Невипадково, що перша програма системної трансформації національної економіки побачила світ лише у 1994 р. Базуючись на програмі реформ, розроблених у співпраці з консультантами МВФ і за підтримки Світового банку, ця програма не враховувала національного економічного інтересу України і визначила таку модель трансформаційних перетворень політичної та соціально-економічної системи суспільства, яка неправомірно прирівнювала нашу державу до не розвинутих в економічному, науково-технічному та технологічному плані держав, на зразок латиноамериканських. На цьому ж будувалась парадигма більшості урядових програм ринкової трансформації національної економіки, яка виявилася у їх безсистемності та низькій результативності.

Глибокі зміни, яких зазнала політична система України у 2004 р., надали законодавчій владі пріоритету у формуванні загальнодержавних планів національного економічного розвитку. З цього часу головним стратегічним документом, який визначає ключові напрямки розвитку національної економіки, стає Програма діяльності Кабінету Міністрів України. Цілі його діяльності можуть бути ефективно реалізовані лише за умов функціонування державного апарату як ефективного інституційного механізму; базування діяльності уряду на всеохоплюючій і прозорій системі стратегічного планування; чіткого розмежування двох рівнів планування – загальнонаціонального і регіонального; а також базування Програми діяльності на всебічному стратегічному прогнозі з різними сценаріями соціально-економічного розвитку.