WEB-ресурс научно-практических конференций

ФОРМИ КООРДИНАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ КОРПОРАЦІЙ ТА ДЕРЖАВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛАХ НАФТОГАЗОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ)

К.е.н. Грищенко А.А.

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

За визначенням відомого вченого, лауреата Нобелівської премії з економіки Т. Фрідмана, глобалізація – це нестримна інтеграція ринків, націй-держав і технологій, що дозволяє індивідам, корпораціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше [4]. Наступні дослідники проблем глобалізації звертають увагу на формування концепції організації глобального управління шляхом координації дій міжнародних та національних суб‘єктів світової економіки. Зокрема, Т.В. Кальченко, досліджуючи в своїй монографії глобальну стадію розвитку світової економіки, вказує на необхідність координації керівних настанов міжнародних організацій, національних урядів, транснаціональних корпорацій і некомерційних фондів з метою вироблення єдиної світової політики [1].

А.М. Поручник, досліджуючи шляхи формування в ЄС найбільш конкурентоспроможної та динамічної високотехнологічної економіки у світі наголошує на тому, що одним із способів досягнення вказаної мети є вертикальна та горизонтальна координація інноваційної політики, як між державами, так і приватними підприємствами [6].

На наш погляд, вказана точка зору є досить обґрунтованою, оскільки однією з найважливіших рис сучасних процесів глобалізації є різке зростання міжнародного руху капіталів, у першу чергу прямих іноземних інвестицій, збільшення кількості транснаціональних корпорацій і їх закордонних філій, стрімке зростання їхнього прибутку та розширення зовнішніх ринків, посилення ролі країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою в міжнародному поділі праці, що призводить до конфлікту державних та корпоративних інтересів. (До речі, Річард А.Познер, дає досить цікаве і оригінальне визначення корпорації як метод рішення проблеми створення великої кількості капіталу [2].) Тому такі інтереси вимагають погодження з метою досягнення позитивного результату як для кожної сторони, так і для світового суспільства в цілому.

За період з 2001 р. по 2006 рік обсяг притоку прямих іноземних інвестицій у світі збільшився з 832,6 мільярдів доларів до 1 трильйона 306 мільярдів доларів. При цьому зростання ПІІ відбулося у всіх трьох групах країн світу: розвинутих, країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою Південно-Східної Європи і СНД ¹ . Основним джерелом ПІІ (84% від загальносвітового вивозу) є транснаціо­нальні корпорації розвинутих країн, включаючи країни ЄС (майже половина обсягу), лідируючі позиції серед яких займають корпорації США, Франції, Іспанії і Великобританії. Продовжують розширення своєї присутності на міжнародних ринках корпорації із країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою. Загальний обсяг ПІІ із цих країн досяг 16% від загальносвітового обсягу [5].

Великі обсяги і мобільність прямих іноземних інвестицій по різному впливають на економіку країн світу і тому обумовлюють необхідність коор­динації ² інвестиційних стратегій корпорацій та держав, яка здійснюється в наступних формах. По-перше, регулювання участі корпорацій в інвести­ційних проектах національним законодавством приймаючих країн; по-друге, у формі погоджених між сторонами правил гри на ринку країн-реципієнтів; по-третє, у формі міжнародних контрактів; по-четверте, у формі міжнародних інвестиційних угод, що регулюють відносини корпорацій і держав у тій чи іншій галузі промисловості.

По суті внутрішній зміст форм координації інвестиційних стратегій корпорацій та держав міститься в рамках різних договірних механізмів, які в свою чергу обумовлюють форми такої координації. В нафтогазовій галузі світового господарства найбільш розповсюдженими формами координації державних та корпоративних інвестиційних стратегій є концесії, спільні підприємства; угоди про розподіл продукції та контракти на обслуговування.

Згідно даних міжнародної статистики (ЮНКТАД ООН) станом на 2007 рік у світовій господарській діяльності частіше всього використовуються угоди про р озподіл продукції – більше 50% від загальної кількості контрактів за участю іноземних корпорацій в країнах, що розвиваються, які є головними виробниками нафти та газу ³ . В формі таких угод укладається основна частина контрактів між ТНК та державами в таких країнах, як В‘єтнам, Індонезія, Ірак, Катар, Китай, Лівійська Арабська Джамахирія, Судан і Екваторіальна Гвінея. Україна в 2007 році вперше в історії своєї незалежності уклала міжнародний контракт також у формі угоди про розподіл продукції з американською корпорацією Vanco International Limited, на видобуток нафти та газу на Прикерченському шельфі Чорного моря.

Друге місце по кількості займають угоди у формі концесії і спільні підприємства. Ця договірна форма переважає в Алжирі, Анголі, Бразилії, Венесуелі, Казахстані і Російській Федерації. Угоди у формі контрактів на обслуговування менш розповсюджені, їм віддають перевагу уряди Ірану і Кувейту.

Права і зобов’язання сторін за тим чи іншим контрактом багато в чому обумовлені тим, як погоджувалися його умови на переговорах між приймаючою державою і інвестором. Як правило, в ході переговорів установлюються ставки роялті і оподаткування і вирішуються питання щодо частки місцевих компонентів, підготовки кадрів, контролю уряду приймаючої країни в процесі прийняття корпорацією важливих для держави рішень і, при необхідності, масштабів участі в інвестиційному проекті державної корпорації.

Україна в своїх інвестиційних стратегіях у нафтогазовій промисловості намагається враховувати міжнародну практику співпраці інших держав з іноземними інвесторами.

Результати, що досягла наша держава в цій сфері та проведені переговори й укладанні угоди на міжнародній арені, зокрема, про розподіл продукції на геологорозвідку і добування нафти і газу, продемонстрували крупним міжнародним інвесторам, що Україна може діяти за ясними і прозорими правилами гри при залученні іноземного капіталу в розвиток енергетики, використовуючи форми координації інвестиційних стратегій корпорацій та держав, які позитивно зарекомендували себе в світовій господарській діяльності.

Література:

1. Кальченко Т.В. Глобальна економіка: методологія системних дослід­жень: Монографія. – К.: КНЕУ, 2006. – С.186.

2. Ричард А. Познер. Экономический анализ права: В 2-х т./Пер. с англ. под ред. В.Л.Тамбовцева. - СПб.: Экономическая школа, 2004. - Т.2. – С.527.

3. Спільний європейський економічний простір: гармонізація мегаре­гіональних суперечностей: Монографія; За заг. редакцією Д.Г. Лук‘яненка, В.І. Чужикова. – К.: КНЕУ, 2007. –544с.

4. Friedman T. The Understanding Globalization. The lexus and the olive tree. – N.Y., 2000. - P.9.

5. UNCTAD, World Investment Report 2007: Transnational Corporations, Extractive Industries and Development, New York and Geneva , 2007, 323 pages.

6. Поручник А.М. Національні та наднаціональні механізми розвитку людського ресурсу країн ЄС // Європейський економічний простір: гармонізація мегарегіональних суперечностей: Монографія/ За заг. ред. Д.Г. Лук‘яненка, В.І. Чужикова. – К.: КНЕУ, 2007. – С.440.

Примітки:

¹ Згідно класифікації за 2007 р. Відділу статистики Організації Об‘єднаних Націй всі країни світу розбиті на три групи: 1) розвинуті країни – це країни члени ОЕСР (крім Мексики. Республіки Кореї і Туреччини) плюс країни, що не являються членами ОЕСР, які стали новими членами Європейського Союзу (Кіпр, Латвія, Литва. Мальта, Словакія і Естонія) плюс Андорра, Ізраїль, Ліхтенштейн, Монако і Сан-Марино; 2) країни з перехідною економікою: Південно-Східна Європа і Співдружність незалежних держав; 3) країни що розвиваються: в цілому всі країни, не вказані вище. (www.unctad.org/wir)

² В офіційних документах ЄС з 2000 р., зокрема щодо координації соціальної політики, використовується визначення «Метод Відкритої Координації» (OMC – Open Method of Coordination). Метод Відкритої Координації є видом управління за допомогою цілей. У ньому не передбачені ні спеціальні мотивації країн до реалізації певної мети, ні санкції за її відсутність.

³ Ibid, table IV.3.