WEB-ресурс научно-практических конференций

Шмагун О.В.

Державна навчально-наукова установа „Академія фінансового управління”

ДОСВІД ПОЗИЧКОВОГО ФІНАНСУВАННЯ ДЕРЖАВОЮ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Фінансування інвестиційних проектів шляхом концентрації ресурсів через операції на фінансовому ринку посідає чільне місце у світовій практиці. З огляду на ускладненість фінансування об’єкта інвестицій за рахунок коштів, що знаходяться в господарському обороті тому і залучаються інвестори, серед яких головне місце займає держава. Здебільшого, залучення позичкових ресурсів на зовнішніх ринках здійснюється на цільовій основі на фінансування дефіциту бюджету, що призводить до так званого „ефекту витіснення”, в разі забезпечення цільового характеру запозичення, що відбувається шляхом максимального зближення суб’єктів запозичення та реалізації проектів, на які це запозичення здійснюється, цей ефект послаблюється. Це досягається у міжнародній практиці: шляхом прямого запозичення уряду; за рахунок здійснення муніципальних запозичень, які спрямовані на фінансування проектів фізичної та соціальної інфраструктури місцевого масштабу; шляхом запозичень уповноважених державою фінансових інститутів.

Що стосується прямих запозичень центрального уряду, то міжнародний досвід цільового залучення інвестиційних ресурсів шляхом запозичень центрального уряду є досить обмеженим. Розгалуженість фінансових систем розвинених країн світу дозволяє надати необхідні повноваження відокремленим фінансовим інститутам. Натомість централізовані запозичення спрямовані на фінансування дефіцитів бюджетів, відтак визначити конкретні цілі, на які відбувається спрямування накопичених за їх допомогою ресурсів, часто практично неможливо.

Для здійснення муніципальних запозичень використовують: прямі позики з державного бюджету, запозичення через фінансових посередників, діяльність яких фінансується або контролюються державою, внутрішні й зовнішні ринки капіталу. О ргани місцевого самоврядування можуть також у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їхніх доходів із зарахуванням їх до дохідної частини відповідного місцевого бюджету [1, c. 41].

Міжнародний досвід надає приклади здійснення муніципальних запозичень під два основних типи муніципальних облігацій: випущені під конкретний проект, які забезпечуються конкретним джерелом доходів (надходженнями від споживачів продукту реалізації проекту); випущені під загальне зобов’язання органа самоврядування [2, c. 297].

Фінансування інвестиційних проектів за допомогою муніципальних запозичень є перспективним напрямком, значущість якого зростає в міру поширення у світі процесів зміцнення фінансової та правової бази місцевого самоврядування. Заохочення за допомогою державних фінансових важелів спрямування інвестиційних ресурсів у проекти загальнодержавного значення, в тому числі – проривні проекти інноваційного спрямування, вимагає задіяння спеціалізованих інститутів довгострокового інвестиційного та інноваційного фінансування.

Щодо діяльності уповноважених фінансових інститутів, то їх основна перевага над вищезгаданими оцінка інвестиційних проектів. Держава за рахунок бюджетних коштів бере участь у формуванні та гарантуванні капіталу спеціалізованих фінансових установ та визначає їхні статутні завдання й стратегічні орієнтири діяльності. Спеціалізовані фінансові інститути у своїй подальшій діяльності самостійно визначають критерії та умови, відповідно до яких компаніям надаватимуться фінансові ресурси у формі кредитів чи субсидованих відсотків та гарантій, приймають рішення щодо напрямів інвестування коштів, надання кредитів та субсидій тощо, можуть надавати позики з нижчими, ніж ринкові, ставками відсотків, гарантії для кредитів, субси­дії, стартовий капітал, мікрокредити тощо, а також залучають шляхом реалізації власних цінних паперів та/або залучення коштів на депозитній основі, додаткові фінансові ресурси. Звичайно при цьому їхня діяльність здійснюється в межах інвестиційної, технологічної та інноваційної стратегії та політики держави. Така схема дозволяє: уникнути «ефекту витіснення» та посилити ефективність бюджетних видатків, які виступають в ролі каталізаторів мобілізації приватних інвестиційних ресурсів; забезпечити об’єктивність комерційної оцінки проектів, які отримують фінансові ресурси на інвестиційній чи позичковій основі; розгорнути мережу довгострокового інвестиційного кредитування, підвищена ризиковість якого компенсується за рахунок фінансових ресурсів держави.

Створюючи такі інститути, держава фактично перекладає на них з власного бюрократичного апарату функції та відповідальність щодо вибору конкретних пріоритетних проектів для фінансування . Шляхом включення в правління фондів та банків представників різних суспільних груп держава мінімізує ризики нецільового та непріоритетного використання коштів фондів.

Отже, діяльність спеціалізованих фінансових інститутів відіграє важливу роль у концентрації інвестиційних ресурсів на реалізацію державних інвестиційних програм та завдань розвитку через інструменти фондового ринку та є реальною альтернативою концентрації та перенаправлення інвестиційних ресурсів через держбюджет із збільшенням прямого державного боргу.

Література:

1. Економічна демократія та розвиток місцевого самоврядування в Україні : Зб.наук.ст.за ред. Я. А. Жаліла. - К.: Альтерпрес, 2003. - С. 41.

2. Луніна І. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин. - К.: Наукова думка, 2006. – С. 227.