WEB-ресурс научно-практических конференций

К.філос.н. Количева Т. В.

Українська академія залізничного транспорту

ОСОБИСТІСТЬ ВЧЕНОГО ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ПІЗНАННЯ

В сучасній теорії пізнання відбуваються тенденції поєднання життя та науки. Це обумовлено пошуком нової наукової раціональності, пов’язаної з посиленням соціальної природи пізнання. Філософія бачить в самому процесі пізнання розвиток соціальних форм. Це породжує питання про характер впливу окремого вченого, який створює певну наукову теорію, на її зміст.

Протягом століть змінювались уявлення про сутність процесу пізнання. Епістемологічні дослідження проводились ще в давні часи, однак лише в сучасності епістемологія стає однією з головних тем філософії. Особистість вивільнюється з процесу пізнання, коли вчений намагається усвідомити явища і процеси, що виходять за межі його власного досвіду. Це було відкрито ще Д. Локком, який відмітив, що досвід людини містить в собі зовнішній і внутрішній досвід. Відчуття він відносив до здатності людини сприймати зовнішні об’єкти за допомогою органів чуттів, а рефлексію відносив до сприйняття діяльності розуму. Ця діяльність пов’язана з думками і мисленням. Тобто, знання Д. Локк розумів як сприйняття співпадання або неспівпадання і суперечність будь-яких наших ідей, чим підтверджував думку про належність ідеї до конкретній людині.

З вищенаведеного можна зробити висновок про те, що, отримуючи знання, яке виходить за межі власного досвіду, людина створює так звану власну раціональність. Це явище обумовлено необхідністю розширення контактів з зовнішнім соціальним і природним світом. Узагальнення людського досвіду також формує передумови для створення відокремленого пізнання.

Але найбільш вагомою передумовою становлення науково-пізнавальної діяльності є виділення духовної сфери з матеріальної практики суспільства. Тобто, в людській об’єктивності стали існувати нові структури, які стимулюють здатність людей до власного ходу думки. На відміну від первісного устрою, в якому індивідуальна свідомість людини підкорялась певним стереотипам, міфам, в період вивільнення теорії пізнання з загальної філософії вона ставала передумовою індивідуального роздуму, аналізу і висновку. Наука мала умоглядний характер. Однак на початку свого існування наука не мала міжкультурних зв’язків, які б сприяли можливості формування індивідуальної наукової свідомості. Новий час сприяє важливому етапу в розвитку людської наукової свідомості, удосконалюється методологічна основа науки, застосовується експеримент.

Особлива заслуга в розвитку філософської думки щодо значення особистості вченого на процес пізнання належить В. Вернадському [1, с. 96] . Він розглядав особливості розвитку творчої думки і її закономірності. Вернадський виділяє логіку наукового дослідження і науковий апарат, який включає в себе наукові факти. І якщо науковий апарат можна назвати універсальним, то логіка наукового дослідження має бути індивідуальною. Автор стверджує, що риси особистості вченого мають вплив на наукову діяльність. Серед таких рис можна назвати класичне розуміння науки, яке ґрунтується на історії науки, або прихильність до новітніх, ще не перевірених позицій. Важливим є і критичне відношення до пануючих наукових і філософських уявлень.

Важливе значення в формуванні поглядів вченого має однакове відношення до природничих і гуманітарних наук. Є неконструктивною думка протиставляти особистість людини природі. В такому випадку, коли науки про природу і про людину взаємодіють, відбувається формування іншої, більш високої якості наукового знання. Формується інший світогляд, який передбачає і різнобічність духовного світу людини, і погляди людини на релігію, і її внутрішню культуру тощо. На цих позиціях грунтується наукова етика.

Також слід розглянути проблему особистості вченого в аспекті співвідношення віри та моралі в творчості вченого. Віра вченого в можливість пізнання світу є рушійною силою його творчої діяльності, так як навколишній предметний світ, який має свою детермінованість, розкриває перед людиною свої таємниці. В цьому аспекті можна виділити пантеїстичні або теїстичні погляди вченого, які є духовним джерелом діяльності вченого. Матеріальне або духовне джерело призводить до різного розуміння поняття істини. Цей аспект перетинається з питанням про моральні настанови вченого.

Всі означені вище фактори – логіка наукового дослідження, пріоритети до природничих або гуманітарних наук, співвідношення віри та моралі, створення власної раціональності вченого – є залежними від так званого особистісного або імпліцитного знання, як його означає М. Полані [2, с. 99]. Таке знання формується завдяки безпосереднього спілкуванню вченого з навколишнім світом. Це знання не можна виразити в звичайній формі ( в формі текстів), але воно є невід’ємною складовою діяльності вченого.

М. Полані стверджує, що особистісне знання підкоряється вимогам, які є керованими індивідуальними суб’єктивними відчуттями. Вчений повинен знаходити такі шляхи наукового пошуку, які б або не були знайдені іншими вченими, або відкриті даним вченим оригінальним способом. В будь-якій ситуації наукового відкриття вчений узгоджує свої інтелектуальні норми з загальноприйнятими. Ця узгодженість відбувається за допомогою того, що вчений може приймати для себе і користуватись лише тими фактами, знаннями, доказами, які входять в контекст його індивідуальної захопленості конкретними науковими фактами, знання тому, що саме ця захопленість дає можливість для пошуку матеріалу, до якого прив’язується конкретний вчений. Полані висуває поняття самовіддачі, яка за допомогою конкретної захопленості наближає вченого до загальноприйнятої достовірної інформації. Особистісна прив’язаність вченого до наукової теорії є тим, завдяки чому вчений може вірити, або не вірити в будь-яке наукове твердження. Кожний вчений самостійно вибирає предмет своєї віри , але висновки, до яких він приходить, обумовлені його особистісною захопленістю.

Можна зробити висновок, що особистість вченого, крім зорієнтованості на новизну дослідження і прагнення вийти за межі різних концепцій, намагається розширити свій досвід власною раціональністю. Це дозволяє змінити загальноприйнятий науковий апарат, доповнюючи його власним розумінням співвідношення віри та розуму, що дає можливість з різних сторін поглянути на розуміння істини в філософії і науці.

Список літератури:

1. Вернадский В. Научная мысль как планетарное явление. – М.: Наука, 1991. – 272 с.

2. Полани М. Личностное знание: На пути к посткритической философии: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – 343 с.