WEB-ресурс научно-практических конференций

КоваленкоО.П.

Полтавський національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка, Україна

ОСОБЛИВОСТІ РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИНВ УКРАЇНІ

З набуттям Україною незалежності і започаткуванням ринкових трансформацій виникла об’єктивна необхідність у здійснені земельної реформи, яка є однією з центральних ланок економічної реформи, що провадяться в нашій країні. Серед головних завдань земельної реформи– удосконалення форм власності на землю. Реформа аграрного сектору ставить завдання забезпечити кожному громадянину вільний вибір професійної діяльності та форми організації виробництва.

З набуттям Україною незалежності і започаткуванням ринкових відносин виникла об’єктивна необхідність у здійсненні земельної реформи, яка є однією з провідних ланок економічної реформи, що провадиться в Україні. Земельна реформа– це комплекс заходів– правових, соціально-економічних, технічних та організаційних,– спрямованих на перебудову земельних відносин через роздержавлення земель, утвердження різних форм власності на неї та розвиток нових організаційних форм господарювання на основі приватної власності.

В земельному законодавстві України основними нормативними актами є Конституція України і Земельний кодекс України. Земельний кодекс України передбачає право громадян України одержати у приватну власність земельну ділянку метою перш за все «ведення селянського (фермерського) господарства». Ця норма закріплюється в ст.41 Конституції України, яка встановлює, що «право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом».

В наукових публікаціях економічного і правового змісту представлено різні підходи щодо економіко – правової оцінки на ринку продажу земель сільськогосподарського призначення. Зокрема такі підходи представлені в працях учених: СубтельногоМ.Б., ПогрібногоО.О., ЯнчукаВ.3., АндрейцеваВ.І., КаракалиШ.І. та інших вчених.

Згідно з Конституцією України “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах України... є об’єктами права власності Українського народу”(ст. 13). Стаття 14 Конституції гарантує право власності на землю, а саму землю правомірно оголошує “основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”.

В умовах переходу до ринкових відносин на селі важливим напрямом дослідження є проблеми відносин власності на землю. Радикальні перетворення відносин земельної власності пов'язують виключно з її приватизацією. І тут має місце спрощення проблеми, яку потрібно вирішувати в комплексному аналізі відносин привласнення і обміну діяльністю. На сучасному етапі, всіх найбільше цікавить розвиток ситуації на ринку продажу земель сільськогосподарського призначення.

Важливим етапом земельної реформи стало прийняття Указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994 р.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (8 серпня 1995 р.), «Про оренду землі» (23 квітня 1997 р.), «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» (21 квітня 1998 р.) та «Про фіксований сільськогосподарський податок» (18 червня 1998 р.).

Вказаними нормативними актами здійснена безоплатна передача землі у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, тобто на даному етапі відбулося її реальне роздержавлення. Законом України «Про оренду землі» переважно врегульовані орендні відносини, а також передбачена можливість оренди земельних часток (паїв), що є вкрай необхідним і важливим в умовах трансформації форм господарювання на селі.

Земельним кодексом передбачається такий різновид приватної власності, як спільна власність на земельну ділянку. Якщо в такій земельній ділянці визначена частка кожного з учасників спільної власності, то таку власність називають спільною частковою власністю, а без визначення часток - спільною сумісною власністю (ділянка з такою власністю може належати лише громадянам).

Важливим є те, що землі сільськогосподарського призначення не можуть бути у приватній власності іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб. Це означає, що будь-який спосіб набуття ними у власність цих земель визнається незаконним, у тому числі це стосується і земель, переданих їм у спадщину. Такі землі протягом року підлягають відчуженню (мають бути проданими або переданими державі).

Висновки. Проведене в даній роботі дослідження дає підстави стверджувати, що інститут права приватної власності на землю відіграє сьогодні значну роль для розвитку цивільних і господарських відносин в Україні. Вказане підтверджує необхідність повного переходу аграрного сектору до ринкових відносин, запорукою чого є постійне закріплення та вдосконалення на нормативному рівні відносин власності.

На даний час відносини власності на землю займають самостійне місце в аграрному, земельному та цивільному праві і відокремлені в спеціальні правові інститути. Вченні вважають, що одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є саме раціональне використання головного засобу виробництва – землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості ґрунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Таким чином, на сьогоднішній час земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджена така рівноправна форма власності на землю, як приватна.

Заслуговують на особливу подальшу підтримку окремі конкретні положення Земельного кодексу України стосовно змісту інституту права власності на землі.

Список літератури:

1. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. - 2001. - №211–212. - 15 листоп.

2. Федорченко М. Набувальна давність в земельному праві України.– К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2007 . – 64 с.

3. Управління державними землями сільськогосподарського призначення / К . Дельс,М . Федорченко, О . Франкевич, П . Штеффенс.– К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2008.– 104 с.