Захарчин Р.М.

Львівський інститут економіки та туризму, Україна

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОСВІТИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ

Сьогодні освіта є повноцінним учасником ринкових процесів і основою для інноваційного поступу та розвитку інтелектуального потенціалу, тому її розвиток повинен відповідати інноваційній моделі суспільства, а вона сама повинна стати точкою опори у розбудові економіки знань.

Як зауважують науковці „складові трикутника освіта-наука-інновації” в системі формування людського капіталу великою мірою залежать від освітніх, наукових здобутків минулих періодів, від тяглості розвитку спільноти, розумного запозичення нею інновацій, припинення відтоку «мізків», активності у використанні інтелектуальних ресурсів для забезпечення сталого розвитку тощо. Здатність соціуму налагодити підготовку знаннєвих працівників, сприяти розв’язанню трансформаційних проблем за допомогою освіти, науки та інновацій є не лише адекватними діями на сучасні цивілізаційні виклики, а й стимулює нову якість суб’єктів праці – високу духовно-інформаційну мобільність нації і людини, що віддзеркалює певну історичну, ментальну спадковість суспільного розвитку» [1, с. 16].Однак, спостерігаємо суттєвий розрив між вимогами практики і теоретичними знаннями, які одержують випускники вишів. Основна проблема полягає у відсутності інтегрованого взаємозв’язку теорії і практики, який би, за інших умов, давав змогу ефективно залучати життєвий досвід суб’єктів навчання.

Зазначимо ключові проблеми, з якими стикаються випускники вищої школи, зокрема, вітчизняні менеджери: відсутність досвіду вирішувати управлінські проблеми в умовах постійних змін та непередбачуваності; складність прийняття управлінських рішень через інформаційне перевантаження;низька ефективність поєднання організаційних знань із індивідуальними; повільна динаміка трансформації знання у компетенцію;наявність „прихованих” знань; неузгодженість прав і обов’язків, що проявляється у неефективній системі делегування повноважень; невміння поєднати людину і технологію в єдиному процесі; відсутність інституту соціальної відповідальності; відсутність культури взаємовідносин на ринку тощо.

Перелічені проблеми легко вирішуються за наявності таких умов: реальна інтеграція освіти, науки і практики; запровадження менеджменту знань; впровадження організаційної культури, яка підносить знання у ранг високих цінностей і сприяє поєднанню цінностей топ-менеджменту із груповими; культивування принципів соціальної відповідальності та узгодження інтересів на організаційному та функціональному рівнях. У системі менеджменту знань основну увагу необхідно звертати на дискусійні питання, зокрема: визначення складових компетентності; встановлення зв’язку між креативними та іншими складовими компетентності; поєднання інтуїції, креативності та інтелекту, в т.ч. „емоціонального” під час прийняття управлінських рішень; поєднання індивідуальних знань і групового досвіду.

Як бачимо із описаного вище, проблемний світ сьогодення ставить нові вимоги до системи освіти, в якій здобувають знання майбутні фахівці. Наука не матиме перспективи, якщо відійде від правдивих проблем життя, а знання не принесуть користі нікому, якщо людина не навчиться виробляти в собі правильний підхід до життя. Високі вимоги до освіти зумовлені також тим, що »рівень освіти характеризує накопичений освітній, трудовий, науковий інтелектуальний і творчий потенціал, утворюючи фундацію сукупних знань і умінь - духовне багатство суспільства» [4]. Думка про необхідність радикальної зміни системи освіти давно побутує серед науковців, які стверджують, що „ … універсальний підхід до освіти призводить до того, що ряд працівників є фахівцями у вузькій сфері і не мають навичок і вмінь для здійснення управління на макрорівні” [2, с. 181].

Тому підготовка працівника, здатного ефективно працювати в умовах непередбачуваності не може обмежуватися отриманням базової вищої освіти лише за рахунок засвоєння стандартних програм вищих навчальних закладів. Інноваційна політика вищої школи повинна спрямовуватися на активну участь студента не тільки в освоєнні, але й творенні нових знань. Принцип активності повинен стати основним в інноваційній політиці освітянської сфери, оскільки він забезпечить стимулювання особистості до активного соціального життя на основі розширення її знань і можливостей. Освіта, таким чином, стає творчим процесом багатопланового особистісного розвитку.

Отже, для інноваційного розвитку нашої економіки необхідна нова генерація інноваційних кадрів, здатна мислити креативно, продукувати і реалізовувати інноваційні ідеї. З огляду на зазначене, сьогодні завдання вищих навчальних закладів полягає в тому, щоби створювати критичну «масу» інноваційних менеджерів та інших фахівців, які зможуть продукувати інноваційні ідеї та втілювати їх у всі сфери суспільного життя. Інноваційне навчання й плекання креативності в студентському середовищі суттєво підвищить їхній конкурентний статус на ринку праці і сприятливо вплине на їхню інноваційну активність.

Література:

1. Вовканич С.Й. Теоретико-методологічні основи дослідження людського та інтелектуального капіталу в знаннєвомісткій економіці: концептуалізація понять / С.Й. Вовканич, Л.К. Семів // Регіональна економіка. – 2007. - № 4. – с. 7-19.

2. Гавкалова Н.Л. Формування та використання інтелектуального капіталу. Наукове видання / Н.Л. Гавкалова, Н.С. Маркова Н.С. – Харків: Вид. ХНЕЦ, 2006. – 252 с.

3. Кузнецова Н.Б. Кадри інноваційного типу: сутність, значення та особливості формування в умовах розвитку інноваційної економіки / Н.Б. Кузнецова // Актуальні проблеми економіки. –2009. –№6(96). –С. 115-121.

4. Прушківська Е.В., Переверзєва А.В. Походження, сутність і розвиток людського капіталу в умовах сучасних ринкових перетворень //Актуальні проблеми економіки. – 2008.–№1(79). –С. 196-206.