К.е.н. Бова Т.В.

Донецький державний університет управління, Україна

ВПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Актуальність

Предметом державної інноваційної політики є відносини, які виникають з приводу створення інновацій і їх упровадження в практику суспільного життя, а основним суб'єктом – законодавчі та виконавчі органи державної влади.

Постановка проблеми

Враховуючи жорсткий зв'язок в інноваційному процесі науково-технічної, інноваційної і виробничої діяльності, а також соціальний аспект інноваційних перетворень, інноваційна політика держави не може обмежуватися власне інноваційною сферою і включає також проблеми відтворення науково-технічного потенціалу, управління технологічним розвитком виробництва, ряд аспектів культурно-освітньої політики (у частині виховання смаку до інновацій). Тобто інноваційна політика стає консолідуючим началом усієї соціально-економічної політики держави.

Інноваційна політика території зазвичай має багаторівневу структуру. Кількість рівнів управління визначається особливостями політичного устрою країни. В Україні сьогодні існують два рівні державної інноваційної політики: державний і регіональний. Крім того, існують певні правові й організаційно-фінансові можливості регулювання інноваційних процесів на рівні органів місцевого самоврядування [1, c. 85]. Таким чином, інноваційна політика регіону є сукупністю дій двох рівнів управління – державного та регіонального.

На державному рівні визначаються пріоритети розвитку країни в цілому, загальний правовий простір здійснення інноваційної діяльності в країні, принципи і механізми управління, готуються й реалізуються програми і проекти, що мають загальнодержавне значення.

Завдання регіональних рівнів полягає в тому, щоб максимально «підстроїти» цей механізм під вирішення завдань конкретної території за рахунок введення додаткових заходів з регулювання інноваційної діяльності на підлеглій території.

Роль регіонів в управлінні територіальним розвитком сьогодні майже виключно обмежена контрольно-координуючими функціями. Серед функцій, які надані регіонам, найбільший інтерес, з погляду впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні і їх активізації, становить розробка програм соціально-економічного розвитку регіонів і організація контролю за їх виконанням. Цим закладаються основи для формування регіональної соціально-економічної політики, зокрема інноваційної.

На регіональному рівні визначаються пріоритети інноваційною розвитку регіону, формуються й реалізуються регіональні програми, можуть вводитися в рамках його компетенції додаткові податкові пільги, інші механізми впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні. Регіональне правове поле суб'єктів інноваційної діяльності може бути закріплене у відповідних законодавчих актах.

Інноваційна політика органів місцевого самоврядування великих міст, де зосереджений значний науково-технічний потенціал може відігравати істотну роль у стимулюванні інноваційної діяльності підвідомчих територій. Щодо малих і середніх міст, а також районних центрів інноваційна політика зводиться, в основному, до виконання конкретних разових заходів з надання допомоги структурам, які працюють на їх територіях, і особливого впливу на загальну ситуацію не справляє.

Крім державного та регіонального рівнів у структурі державної інноваційної політики виділяються ще два додаткові рівні: державно-регіональний і міжрегіональний, в завдання яких входить узгодження дій по вертикалі і горизонталі управління. Слід зазначити, що це зовсім не рівні управління, а організаційно-функціональні зв'язки. Так їх і треба розглядати.

Висновки

Таким чином, формування інноваційної політики регіону йде одночасно у двох напрямах: згори вниз і знизу вгору. Регіони подають свої пропозиції у вищі органи. Згори доводяться установки, склад програм, рівень і форми участі вищого суб'єкта управління в реалізації інноваційної політики регіону. Потім, в принципі, можливе узгодження дій.

Список літератури

1. Мартиненко В. Формування інноваційного процесу в Україні: методологічний аспект // Вісник УАДУ. – 2003. – №2. – С. 84-92.