Ільїна К.О.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

Кластеризація економіки України – шлях до забезпечення інноваційного розвитку

 

Сьогодні з метою здійснення інноваційної діяльності дедалі більшого поширення набувають різні форми об’єднання зусиль держави, господарюючих суб’єктів, представників наукового та громадського секторів. Це знаходить своє обґрунтування у відповідних теоретичних концепціях вчених економістів.

Раніше технологічні новинки розроблялися здебільшого спеціально створеними структурними підрозділами НДДКР на базі господарюючих суб’єктів. Така практика застосовувалась і у Радянському Союзі, і за кордоном. Однак довготривале використання цього підходу зумовило теперішню ситуацію в Україні, за якої наука від’єдналася від практики. Після розпаду СРСР і економічної кризи господарюючим суб’єктам аби вижити довелося значно скоротити заводську науку, проте запропонувати щось натомість вагоме так і не вдалось.

Зауважимо, що в західних країнах спершу інновації також впроваджувались і використовувалися у межах господарюючого суб’єкта-виробника, і тому в науці отримали назву “закритих”. Проте сьогодні в умовах розвитку світових телекомунікацій, широкої доступності інформації і значної мобільності персоналу зберегти наукові досягнення у межах певного замкнутого простору дуже складно, а подекуди, і неможливо. Внаслідок цього, складається ситуація, за якої створення новації фінансує один суб’єкт, а вигоду від неї може одержати інший, який нічого не вклав. Відтак постає парадигма відкритих інновацій, яка полягає в тому, що фірми “можуть і повинні поряд з власними використовувати і зовнішні ідей…” [1, с. 29]. При цьому, не важливо, звідки прийшла ідея – ззовні чи із середини – головне вдало її використати. Це ще раз підтверджує думку про доцільність кооперації, де кожен суб’єкт виконуватиме свою роль відповідно до спеціалізації. Адже, наприклад, у господарюючих суб’єктів більші фінансові можливості, а у наукових установах – краще підібраний науковий персонал. Необхідність поглиблення спеціалізації та кооперації під час проведення інноваційної діяльності розглянута також у теорії “розвитку ланцюга створення вартості” (РЛСВ), запропонованій професором Гарвардської школи бізнесу К. М. Крістенсеном.

Створюючи і просуваючи на ринок певний продукт, необхідно провести низку операцій. Господарюючий суб’єкт може самостійно забезпечити все виробництво або піти шляхом спеціалізації і зосередитися лише на деяких основних складових ланцюга створення вартості. Теорія РЛСВ стверджує, що фірма повинна інтегрувати у собі тільки ті види діяльності, які створюють найцінніші властивості товару. Компанії, що покладають на себе реалізацію всіх стадій створення продукту, втрачають гнучкість, а також здатність швидко реагувати на зміни середовища. Тому ті види діяльності, які суттєво не впливають на найважливіші споживацькі властивості товару не потрібно жорстко контролювати і зосереджуватися на них, а варто передати зовнішнім контрагентам. На думку К. М. Крістенсена, найоптимальнішим варіантом в цьому випадку буде вибір на користь спеціалізованих компаній [2, с. 19-20].

Останнім часом в економічній літературі широкого поширення набула теорія запропонована М. Портером, який вважає, що економіку доцільно розглядати через призму так званих кластерів. Цей підхід викликаний поширенням процесів глобалізації, завдяки яким компанії отримали ширші можливості залучення капіталу, технологій, вибору місця розміщення бізнесу тощо. Одночасно зменшується впливовість урядів на конкуренцію, оскільки набирають сили процеси, що діють у світових масштабах.

У розумінні М. Портера кластер – це “сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (напр., університетів, агентств зі стандартизації, торгових об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але при цьому ведуть спільну діяльність” [3, с. 256]. Учений наголошує, що роль держави зводиться до усунення проблем і перешкод на шляху функціонування кластерів. Тоді вони зможуть відігравати провідну роль у зростанні ефективності виробництва, до того ж на базі кластера забезпечується співпраця між урядом, науковими установами та реальним сектором економіки.

У глобалізованому світі до кластерів можуть входити також іноземні фірми, розташовані на цій території. Тобто кластер може формуватися як інтернаціональне утворення,  а отже, сприяти залученню іноземних інвестицій.

Нині велику роль при цьому відіграє географічна сконцентрованість  учасників. Адже, як зрозуміло з визначення, вони повинні бути розташовані на певній обмеженій території. Саме тому важливого значення набуває регіональна політика держави. Це особливо актуально для кластерів, які знаходяться близько до кордону, оскільки територіальна обмеженість кластера зовсім не означає обмеженість його кордонами певної країни.

Утім до кластера може входити фірма, яка безпосередньо виробляє кінцевий продукт; постачальники ресурсів і допоміжних послуг; фінансові інститути; фірми в суміжних галузях; фірми, які спеціалізуються на збуті; державні установи та організації, в тому числі наукові тощо. Відповідно стимули та інвестиції, що спрямовуватимуться на кластер в цілому отримають одразу всі його суб’єкти.

М. Портер цілковито справедливо висловлює думку, що будь-яку економіку доцільно розглядати з позиції кластерів, а не галузей, оскільки такий підхід більш орієнтований на переваги конкуренції. Завдяки кластерам досягаються такі взаємозв’язки і обмін досвідом, які забезпечують значну ефективність діяльності, наукоємність, і, відповідно, конкурентоспроможність, його учасників. Якщо ж зберігати галузевий підхід, то преференції надані тій чи іншій галузі, за переконанням вченого, спричинятимуть лобіювання інтересів окремих груп, а також невиправдані перекоси в економіці. З огляду на це М. Портер зазначає, що “кластер можна визначити як систему взаємопов’язаних фірм і організацій, цінність якої як єдиного цілого перевищує просту суму складових частин” [3, с. 276].

На наш погляд, це відповідає концепції синергізму, яка полягає в зростанні ефективності функціонування об’єднання як цілісного утворення порівняно з сумою ефектів роздільних частин і знаходить відображення у виразі „2+2=5“.

Сьогодні для оцінки ефекту синергізму ще немає єдиної уніфікованої методики, яку б підтримували науковці. Одним з найпоширеніших способів визначення можливих переваг є матриця Ансоффа. Її суть зводиться до того, щоб проілюструвати взаємну підтримку об’єднаних суб’єктів. Для цього спочатку будується квадратна матриця, в рядки якої вписуються „зони, що віддають“, а в стовпці – „зони, що одержують“. Ефект оцінюється з допомогою визначення за 10-тибальною шкалою переваг, які „зони, що віддають“ забезпечують для „зон, що одержують“. Потім бали підсумовуються і на їх основі обирається найдоцільніша стратегія взаємодії [4, с. 126-127].

Таким чином, кластери, які здатні об’єднувати можливості різних учасників інноваційного процесу і використовувати їх для досягнення спільних цілей, створюють найсприятливіші умови для забезпечення інноваційного розвитку.

 

Список використаних джерел:

1.     Чесбро Генри. Открытые инновации / Г. Чесбро; [пер. с англ. В.Н. Егорова]. – М.: Поколение, 2007. – 336 с.

2.     Кристенсен К. Что дальше? Теория инноваций как инструмент предсказания отраслевых изменений / К.Кристенсен, С.Энтони, Э.Рот; [пер. с англ.]. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2008. – 398с.

3.     Портер Майкл. Конкуренция / Портер Майкл; [пер. с англ.]. – М.: Издательский дом “Вильямс”, 2005. – 608с.

4.     Ансофф И. Стратегическое управление / Ансофф И.; [пер. с англ.]. – М.: Экономика, 1989. – 519 с.