К.е.н. Драган І.В.

Інститут економіки природокористування і сталого розвитку НАН України, м. Київ, Україна

НЕДОСКОНАЛІСТЬ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНОЮ  БЕЗПЕКОЮ

 

Характерною рисою екологічного законодавства в більшості країн є переміщення центру вирішення природоохоронних завдань із загальнонаціонального до регіонального рівня розв’язання окремих проблем охорони природних ресурсів і об’єктів. Метою і оптимальним результатом реалізації ефективної регіональної екологічної політики є досягнення гармонії взаємовідносин у системі „суспільство-природа” і, в кінцевому результаті, поліпшення здоров’я народу і, відповідно, збільшення тривалості життя. Досягненню цієї мети повинні сприяти ефективна законодавча і виконавча влада.

Національна правова система України покликана регулювати систему суспільних відносин. Вона поділяється на численні галузі, відповідно до різного їх теоретичного і практичного застосування. Кожна з цих галузей може, в свою чергу, поділятись у зв’язку з існуванням великої кількості різних правових норм. Екологічне право, яке визначає режим раціонального природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки, є однією із важливих комплексних галузей правової системи України і становить нормативно-законодавчу базу формування регіональної екологічної політики [2, с. 133].

Слід зазначити, що поняття „екологічне право” у законодавчій практиці стало загальновизнаним, у той час як в науці воно залишається дискутивним. Нині екологічне право в Україні остаточно конституювалося як самостійна галузь права. З нормативного погляду екологічне право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини на основі спільного предмета правового регулювання, яким є відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об’єктів і комплексів, екосистеми та ландшафтів, клімату, життя і здоров’я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Особливістю екологічного права як комплексної галузі є те, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче) і разом становлять природоресурсове право, або ж існують як галузі законодавства, процес формування яких у галузі права триває.

Аксіоматично, що в екологічному законодавстві намітився та інтенсивно формується блок правового регулювання екологічних відносин щодо забезпечення екологічної безпеки, який разом з природоресурсовим і природоохоронним законодавством становить єдину правову базу та інтегровану спільність сучасного екологічного права і законодавства.

У структурі екологічного законодавства виокремлюються дві головні підструктури: природоресурсове та природоохоронне законодавство. На сьогодні юридично і практично провідним є погляд про існування саме екологічного права і відповідної галузі екологічного законодавства як комплексної інтегрованої галузі, яку ми і розглядаємо в якості законодавчо-нормативних засад формування регіональної екологічної політики [1, с. 35].

Вітчизняна практика законодавчого регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів здійснюється шляхом прийняття комплексних спеціалізованих законодавчих актів природоохоронної діяльності.

Істотна особливість екологічного законодавства полягає в закріпленні першочергового сучасного екологічного імперативу щодо охорони екологічних прав людини, які беруть початок з конституційної вимоги стосовно права кожного на безпечне для життя і здорове довкілля. Тому епіцентром сучасної екологічної політики та екологічного законодавства повинні стати екологічні права громадян України.  Важливо підкреслити і таку особливість змісту джерел екологічного права, як превалююча в ньому роль нормативно-правових актів щодо раціонального використання і охорони земель. Адже, саме землі складають „фундамент”, базу для функціонування інших об’єктів природи. Тому не випадково в Конституції України зазначено, що „земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави” (ст. 14). До  того ж, Земельний кодекс України 2001 р. взяв на себе  роль пріоритетного акту в регулюванні земельних відносин, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також  рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря (ст. 3) [3, с. 63].

Слід особливо наголосити на тому, що за умов переходу України до ринкової економіки проблеми екологічного законодавства набувають істотно нового змісту з огляду забезпечення екологічних імперативів – обов’язкових екологічних вимог до нових природокористувачів, приватних власників на землю (особливо землі сільськогосподарського призначення).

 

Список використаних джерел:

1. Актуальные проблемы устойчивого развития / Под общ. ред. И. В. Недина, Е. И. Сухина. – К. : Знание, 2003. – 430 с.

2. Аніщенко В.О. Створення моделі стану соціо-еколого-економічної системи регіону: теоретичні та методологічні аспекти / В.О. Аніщенко // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 9. – С. 133–144.

3. Орлов М. Управління в сфері екології, що забезпечує стійкий розвиток України, як наукова і правова проблема / М. Орлов // Юридична Україна. – 2004. – № 2. – С. 63–69.