Мілько І.В.

Національний технічний університет України

"Київський політехнічний інститут"

ЕТИМОЛОГІЯ КАТЕГОРІЇ «ТЕХНОЛОГІЧНА КОНКУРЕНЦІЯ»

На сьогоднішній час, поняття загальної конкурентоспроможності широко вживається у науковій літературі та є багатозначним. Носіями конкурентних переваг можуть бути різні суб'єкти: види продукції, підприємства і організації або їхні групи, що утворюють галузеві або конгломератні об'єднання, окремі країни або їх об’єднання. При цьому, у останні роки, технологічні зміни почали розглядатися, як невід’ємна частина процесу економічного зростання та впровадження нововведень, у зв’язку з чим виділилась і категорія «технологічна конкуренція».

Дослідженню окресленого питання присвячені праці Ю.М. Пахомова, Д.Г. Лук’яненко, Б.В. Губського, В.С. Савчука [1], Р. Харрода [2] та ряду ін. Однак, не зважаючи на увагу вчених, до технологічної складової конкуренції, все ще існує термінологічна невизначеність ключових категорій у визначеній площині. У зв’язку з цим, необхідне повне, глибоке їх розкриття, що вимагає безпосереднього дослідження етимології категорії «технологічна конкуренція» (тобто, безпосередніх передумов появи даної категорії).

Ідея конкурентоспроможності представлена у економічній літературі з 1760-х р. та уперше згадується у працях А. Сміта, присвячених опису визначальних абсолютних переваг держав у міжнародній торгівлі – землі, капіталу, природних ресурсів, праці. Саме А. Сміт уперше вивів термін вільна конкуренція, зазначивши, що за «правилом невидимої руки», саме вона управляє діями людей через їхні інтереси, визначає ситуацію на ринку, успіх всіх його учасників і веде до вирішення суспільних проблем. Однак, основу виділення терміну «технологічна конкуренція» заклав Д. Рікардо у 1817 р., у концепції порівняльної переваги, викладеної у праці «Принципи політичної економії і оподатковування», відповідно до якої, ринкові умови самі направлять ресурси туди, де вони можуть бути використані найбільш продуктивно (де наявні абсолютні переваги з погляду собівартості). Вченим акцентується, що кожний товар має приховану вартість, що може відрізнятися від інших аналогічних товарів. До початку XX століття концепція абсолютних переваг отримує подальше висвітлення у працях економістів, які розглядали додаткові фактори, що впливають на процес обміну між країнами. Це призвело до модифікацій, які надали окресленій теорії більш гнучку форму, наблизивши її розуміння до конкурентних переваг на макро- , мезо- та макрорівнях [1].

Щодо теорії переваг на макрорівні – її засновником є Р. Солоу (1960-ті р.), який досліджуючи особливості розробки моделей макроекономічного зростання, на основі апарату виробничих функцій, запропонував математично виражати найбільш важливі процеси і результати економічного зростання. При цьому, науковцем було виділено, що істотна частина приросту національного продукту є відбиттям ефектів поліпшення продуктивності у результаті технологічних змін. Спроба представити технологічні зміни, як невід'ємну частину процесу економічного зростання, характерна лише для теорії класу моделей зростання [2]. Послідовники цієї теорії:

- Абрамешин А.Е., Аксенов С.Н., розглядають виробничу функцію як невід’ємну складову технічного прогресу або зміни технологічної взаємодії капіталу, робочої сили та інших факторів виробництва, що супроводжується економічним зростанням) [3];

- Я.А. Жаліло, Я.Б. Базилюк пов’язують сучасне поняття міжнародної конкурентоспроможності з терміном технологічної конкурентоспроможності національних виробників на світових товарних ринках [4].

Окреслене сформувало погляд на конкурентоспроможність на макрорівні, як на вираження всієї сукупності економічних можливостей країни, щодо випуску та збуту високотехнологічних товарів (послуг). При цьому, роль уряду, у підтриманні конкурентної переваги, зводиться до створення умов, координації і стимулювання діяльності фірм (які повинні самі забезпечувати конкурентну перевагу перед конкурентами з інших країн).

Щодо теорії переваг на мезорівні технологічної конкурентоспроможності її основи були закладені в працях закордонних авторів, таких як Г. Саймона, Самуєльсона, Ф. Котлера та ін. Вітчизняні і російські вчені, такі, як М.І. Гельвановський та ін. Вченими цієї групи фактори, що забезпечують зростання конкурентноздатності регіону, розглядаються у трьох напрямках: кластерного підходу, створення інноваційної системи і поступального розвитку підприємництва.

При цьому найбільшого поширення у визначеному напрямку отримала кластерна концепція, відповідно до якої конкурентноздатність певного регіону залежить від наявності кластера взаємозалежних галузей (або сконцентрованих за географічною ознакою груп взаємозалежних підприємств, спеціалізованих постачальників послуг та пов'язаних з їх діяльністю некомерційних установ певних галузей, що конкурують, але разом доповнюють один одного) [5]. Отже, на мезорівні поняття конкурентоспроможність визначилось, як його здатність в умовах глобальної конкуренції (на основі ефективного використання наявних традиційних і унікальних ресурсів) стимулювати підвищення продуктивності виробництва за рахунок технологій та рівня життя місцевого населення і, відповідно, забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі у довгостроковій перспективі.

Щодо теорії переваг на мікрорівні технологічної конкурентоспроможності, її основні положення закладені, такими вітчизняними та зарубіжними науковцями, як Кредісов, Д. Лук’яненко, Р.А. Фатхутдінов (які розглядають різні аспекти конкурентоспроможності підприємства і продукції). Науковці цієї групи вивчають зростання ефективності виробництва, як основу виживання фірми в конкурентній боротьбі, а зростання продуктивності як пріоритетну мету внутрішньофірмового управління. При цьому, у рамках даного теоретичного напрямку, закономірним є виділення категорії «технологічна конкурентоспроможність товару», як вирішального фактору комерційного успіху підприємства на розвиненому конкурентному ринку. Це багатоаспектне поняття, що означає відповідність товару умовам ринку, конкретним вимогам споживачів за своїми технічними, якісними, економічними, естетичними характеристиками, комерційними умовами реалізації (ціна, строки поставки, канали збуту, сервіс, реклама). В наслідок технологічної складової, важливою особливістю технологічної конкурентоспроможності товару є рівень витрат споживача під час експлуатації. Отже мікрорівень визначає технологічну конкурентоспроможність, наближену до клієнтського попиту.

Висновки. Таким чином, поняття технологічна конкурентоспроможність, за своєю етимологією, є багатоаспектною категорією, що може розглядатися у вигляді трирівневої економічної системи мікро-, мезо- та макро- рівнів (де кожний рівень є невід'ємною складовою для інших). Таке становище зумовлено диференціацією у економічній науці категорій конкурентоспроможності, в залежності від дослідженого рівня.

Список використаних джерел:

1. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі / [Ю.М. Пахомов, Д.Г. Лук’яненко, Б.В. Губський та ін.]. – К.: Україна, 1997. – 237 с.

2. Харрод Р. Теория экономической динамики / Р. Харрод; пер. с англ. В.Е. Маневича; под ред. В.Г. Гребенникова. – М.: ЦЭМИ РАН, 2008. – 210 с.

3. Менеджмент инновационной организации: учеб. пособ. / [А.Е. Абрамешин, С.Н. Аксенов, Т.П. Воронина та ін. ]; под ред. проф. А.Н. Тихонова. – М.: Европейский центр по качеству, 2003. – 408 с.

4. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / [Я.А. Жаліло, Я.Б. Базилюк, Я.В. Белінська та ін.]; за ред. Я.А. Жаліла. – К.: НІСД, 2005. – 388 с.

5. Kendrick J.W. Improving company productivity; Handb. with case studies / J.W. Kendrick in collab. with the Amer. productivity center. – Baltimore; London: Johns Hopkins univ. press, 1984. – Р. 10.