WEB-ресурс научно-практических конференций

Гайдар В.П.

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара, Україна

РОЛЬ АЛЮЗІЇ У СТВОРЕННІ ХУДОЖНОСТІ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ

Вивчення мови художнього твору тісно пов'язане з більш широкими завданнями дослідження мови художньої літератури і її стилів, а також мови того або іншого письменника. Розуміння словесного складу й композиційного ладу художнього твору багато в чому залежить від правильного висвітлення функціональних своєрідностей мови художньої літератури відповідної епохи, від справжнього наукового тлумачення категорій і понять художнього мовлення, “поетичної мови”, від знання історичних закономірностей розвитку літературних стилів, від ступеня вивченості індивідуально – поетичного стилю даного автора.

Основною категорією у сфері лінгвістичного вивчення художньої літератури, звичайно, вважається поняття індивідуального стилю (тобто своєрідної, історично обумовленої, складної, системи, що представляє структурну єдність засобів і форм словесного вираження). У стилі письменника, відповідно до його художніх задумів, об'єднані, внутрішньо зв'язані й естетично виправдані всі використані художником мовленнєві засоби. Разом з тим, у стилістиці індивідуально-літературної мови яскравіше відображаються функціональні пережитки мовленнєвого минулого. У мові великого художника часто чується голос усього народу. Внаслідок складності всіх цих взаємин історичні закони розвитку літературних стилів у тісному зв'язку з розвитком літератури як широкої області культури – ще зовсім не розкриті.

Шлях конкретно-історичного вивчення “ мови ” окремих художніх творів може привести до рішення більших проблем стилю письменника й мови художньої літератури.

Метою й завданням вивчення мови художнього твору є показ тих лінгвістичних засобів, за допомогою яких виражається ідейний й пов'язаний з ним емоційний зміст літературних творів.

Кожний літературний твір, не зважаючи на те, чи буде воно цілком залежати від традиції й сходити до них, або, буде прагнути до звільнення від її стиснень,- у всякому випадку займає певне місце в контексті сучасної йому літератури. Воно вступає в співвідношення з іншими творами того ж жанру й різних суміжних жанрів. Від нього тягнуться нитки аналогій, відповідностей, контрастів, родинних зв'язків в усіх напрямках, навіть у глиб літературного минулого.

Художній твір може й повинен вивчатися, з одного боку, як процес втілення й становлення ідейно-творчого задуму автора й, з іншого боку, – як конкретно-історичний факт, як закономірна ланка в загальному розвитку словесно-художнього мистецтва народу. Вивчення художнього твору, його мови, змісту повинне опиратися на глибоке розуміння громадського життя відповідного періоду розвитку народу, на різнобічне знання культури, літератури й мистецтва цієї епохи, на чітке уявлення про стан загальнонародної розмовної й літературної мови і його стилів у той час, на глибоке проникнення у творчий метод автора й своєрідність його індивідуального словесно-художньої майстерності.

Художній твір — явище багатошарове. У першому його шарі є в наявності стилістично забарвлені мовленнєві одиниці, іменовані, звичайно, словесними художніми образами. Вчені говорять про наявність у кожному епосі "загального культурного шару ” . Кожний письменник отримує від епохи, від літературної традиції багато елементів художніх творів, які використовуються при написанні книг. Одночасна наявність "культурного шару" визначає особливості комунікативного ланцюжка: дозволяє письменникові не тільки називати, натякати на деякі факти історії, культури, літератури, але і книгам обростати цими "додатковими знаннями", а читачеві – з натяків відтворювати повнокровні картини, використовуючи свій ситуативний і асоціативний запаси знань. Серед словесних художніх образів, які дозволяють творам обростати додатковими знаннями, є і такий елемент поетики як алюзія.

Метою стилістичного аналізу алюзії є співвіднесення її з відповідним класом аксіологічних норм та встановлення її письмового або усного походження. Алюзія-це мовний художній образ, стилістичний засіб, який вживається в мовленні або в художньому творі ходового вираження як натяк на добре відомий факт, історичний або побутовий [1, c . 118] . Основними стилістичними функціями алюзії є вивчення часу, характеристика персонажів, створення місцевого колориту, вивчення умов дії та інше. Механізм створення й функціонування алюзій обґрунтовується певними законами й нагадує механізм перетворення даних, що зберігаються в пам’яті людини. Кожний письменник орієнтований на відповідного читача, тому відбирає мовленнєвий матеріал, який відповідає можливостям передбачуваного читача. Використання алюзії припускає знання факту, явища або особи, на які посилаються автори твору. Як правило, вказівки на джерело не дається. Вони служать більш глибокому осмисленню тексту, залучаючи тезаурус читача.

Поряд з алюзією споріднену роль у творі відіграє також цитата, проте відмінність алюзії від цитати полягає в тім, що цитата повторює більш-менш точне формулювання оригіналу, хоча значення може бути видозмінено новим контекстом. Алюзія ж є тільки згадуванням про слово або фразу, які можуть розглядатися як ключові у висловленні. Вона ґрунтується на накопиченому досвіді й знаннях письменника, які мають на увазі подібні досвід і знання у читача.

Алюзії вносять свідомість у форму художнього твору та формують його основну ідею, а також проявляються як асоціативні зв’язки всередині тексту, беручи участь у об’єднанні різних частин твору. Також алюзії несуть функції, які визначають або доповнюють характеристику різних образів, характерів або обставин. Використання алюзій, надає творам цілісність і закінченість, тобто має відношення до естетичної сторони твору.

Алюзивне слово виступає як знак ситуаційної моделі, з якої за допомогою асоціацій співвідноситься текст, що містить алюзію. Таким чином відбувається взаємодія між літературно-художніми творами, яке називають алюзивним процесом.

Алюзія постає як запозичення якогось елементу з чужорідного тексту, що служить посиланням до тексту-джерела, що є знаком ситуації, що функціонує як засіб для ототожнення певних фіксованих характеристик. Алюзія, таким чином, є інтертекстом , елементом існуючого тексту, включених в створюваний текст. У той же час інтертекстуальність , в першу чергу, пояснює саму можливість взаємопроникнення текстів, факт існування їх в об'єднаному просторі у вигляді єдиного тексту, який являє собою всю людську культуру.

Список використаних джерел:

1. Виноградов В.В. О художественной прозе / В.В. Виноградов. – М.: Наука, 1980. – 190 с .

2. Гальперин И.Р. Стилистика английского языка / И.Р. Гальперин. – М.: Высшая школа, 1971. – 334 с .

3. Гюббенет И.В. К проблемам понимания литературно-художественного текста / И.В. Гюббенет . – М.: Наука, 1981. – 358 с .

4. Золян С.Т. О семантике поэтической цитаты / С.Т. Золян // Проблемы структурной лингвистики . – М. : Высшая школа , 1989 . – 376 с .

5. Тухарели М.Д. О семантических функциях аллюзии / М.Д. Тухарели // Серия гуманитарных и общественных наук. – Тбилиси: Тбил . ун-т, 1984. – 10. – С. 297-303.

6. Фатеева Н.А. Типология интертекстуальных элементов и межтекстовых связей в художественном тексте / Н.А.Фатеева . – М.: Известия РАН. Сер. литературы и язика , 1998 . – 172 с.