WEB-ресурс научно-практических конференций

Гура Я.В.

Академія муніципального управління, м. Київ, Україна

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ПОБУДОВИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Теорія не тільки науково пояснює нерівномірність економічного розвитку регіонів, але й вказує на один з можливих шляхів інтенсивного вирішення регіональних соціально-економічних проблем за допомогою створення в менш розвинутих регіонах штучних «полюсів зростання», здатних справити потужний організаційний вплив на піднесення економіки в регіоні.

Подальшим розвитком наукової думки є теорії регіонального зростання. Перш ніж розглядати власне теорії регіонального зростання необхідно дослідити два питання. Перше – співвідношення понять «зростання» і «розвиток», друге – визначення меж регіонів, стосовно яких розглядаються проблеми зростання.

Що стосується співвідношення зростання і розвитку, то загальновизнаною головною метою державного регулювання є розвиток, а не просто зростання. Так, наприклад, П. Самуельсон говорив про те, що не можна прагнути лише до простого кількісного зростання виробництва (нехай навіть з розрахунку на душу населення). Необхідний також внутрішній розвиток всієї соціально-економічної структури суспільства. Пізніше багато як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, відзначали, що безконтрольне кількісне зростання може створити загрозу існування всьому людству, оскільки воно породжує екологічну, енергетичну, сировинну та деякі інші глобальні проблеми.

Проте, в рамках регіональних теорій і тим більше при практичній реалізації заходів регіональної політики йдеться переважно про економічне зростання, а не розвиток. По-перше, економічне зростання, на відміну від розвитку, можна кількісно оцінити, тому його набагато простіше використовувати в дослідженнях і на практиці. По-друге, у межах однієї країни, як правило, справедливіше говорити про регіональні диспропорції в темпах економічного зростання, а не розвитку. Слід також відзначити, що ряд дослідників під зростанням розуміє розвиток.

Визначення меж регіонів X. Зіберт вважав необхідною попередньою умовою для будь-якої теорії територіального розвитку. Він же розглядав і існуючі труднощі при вирішенні цієї проблеми. Зокрема, X. Зіберт говорив про можливість появи явно штучних меж і про неможливість ідеально розбити територію країни на регіони, оскільки будь-яку місцевість можна подати як сукупність дуже великої їх кількості [1, c . 89].

Теорії регіонального зростання, що розвивалися в країнах Заходу, були тісно пов’язані з практичною діяльністю держави і спиралися на наявні статистичні дані. Тому вони були вимушені розглядати як регіони – об’єкти дослідження – адміністративно-територіальні одиниці різного ієрархічного рівня або створені на їх основі так звані програмні (або планові) регіони. При цьому часто доводилося нехтувати тим, що регіональні межі розбивають територію соціально-економічних вузлових регіонів, тобто об’єктивно існуючих ареалів з центром, що збирає або розподіляє ресурсні та інші потоки. X. Річардсон вважав, що програмні регіони, створені на базі об’єктивних існуючих вузлових регіонів, – ідеал для планувальників [1, c . 90].

Фактично вузлові регіони залишалися об’єктом вивчення лише географів і в основному з пізнавальними цілями.

У теоріях регіонального зростання можна виділити дві їх основні групи: неокласичні теорії, засновані на виробничій функції, і теорії кумулятивного зростання, що є синтезом неокейнсіанських , інституціоналістських та економіко-географічних моделей. У неокласичній школі перші дослідження відмінностей в регіональних темпах зростання ґрунтувалися на теорії, яка використовується і для пояснення загальнонаціонального економічного зростання.

Таким чином, основний наголос робиться на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Відповідно до цього підходу, параметри регіонального зростання визначаються кількістю і якістю природних ресурсів, загальною кількістю і кваліфікацією трудових ресурсів, запасами капіталу і рівнем технології. При цьому передбачається зближення в цінах на фактори виробництва завдяки їх мобільності, що має призвести до вирівнювання рівня економічного розвитку регіонів. Такий висновок робиться на основі припущення про конкуренцію регіонів за обмежені ресурси. У зв’язку з цим розвиток національної економіки розглядається як результат ефективного розподілу ресурсів між регіонами. При цьому передбачається, що темп розвитку національної економіки заданий апріорі, а розвиток одного регіону можливий завжди лише за рахунок інших регіонів.

Список використаних джерел:

1. Сучасна регіональна політика і транскордонне співробітництво / В.І. Пила, О.С. Чмир , О.А. Гарасюк , Т.В. Терещенко. – Хмельницький: ХУУП, 2006. – 411 c .