WEB-ресурс научно-практических конференций

Прихненко М.І.

Донецький національній університет, Україна

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ПРОЦЕСУ ВСТУПУ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО СПІВТОВАРИСТВА

Питання про розширення ЄЕС постало вперше 1961 року, коли Британія звернулась із заявою про вступ. На думку Макміллана , рішення звернутися із заявкою на членство в ЄЕС добре узгоджувалось із пріоритетним напрямом його зовнішньої політики: відновлення та продовження англо-американських «особливих відносин» [9]. Коли у 1957 році Макміллан став прем’єр-міністром, він одразу вирушив на Бермуди щоб зустрітися з президентом Ейзенхауером. Обидва у 1943 році працювали в Алжирі й разом намагалися скоординувати англо-американську політику щодо де Голля, який тоді виборював собі місце на політичній арені як лідер Вільного французького руху. За збігом обставин, саме в той час, коли Ейзенхауером з Макмілланом поринали у спогади на Бермудах, лідери «шістки» підписали Римський договір, який Макміллан навіть не згадує у своїх щоденниках.

  Обрання президентом Джона Ф.Кеннеді знову примусило Макміллана похвилюватись за англо-американські відносини. Молодість Кеннеді, його харизматичність та ірландське походження переконали старшого за віком Макміллана , що «особливі стосунки» в небезпеці. Під час їх першої зустрічі, у березні 1961 року, Кеннеді розвіяв страхи Макміллана . Він беззастережно підтримував членство Британії в ЄЕС, і це зміцнило рішення Макміллана про вступ, але збудили підозри у де Голля. Задум Кеннеді щодо тісніших відносин США – ЄЕС та сильнішого Атлантичного Альянсу, оприлюднений 1962 року у знаменитій промові на честь Дня незалежності, схоже, суперечив концепції «Європейської Європи» де Голля [10] . На його думку рівноправні трансатлантичні стосунки неможливі, доки Західна Європа лишається стратегічно підпорядкована США. Пов’язавши вступ Британії з Американською стратегією Атлантичного альянсу, Кеннеді, можливо, прирік спробу Макміллана на невдачу. Запис у щоденнику Макміллана від 26 листопада 1961 року, зроблений після приватного візиту де Голля, свідчить про його глибоке розчарування від цієї зустрічі та цілковите нерозуміння позиції французького президента. Де Голль більше не був мирно налаштований щодо спільного ринку. Трагедія всього цього в тому, що Макміллан з де Голлем погоджувалися майже в усьому. Їм обом подобається політична Європа. Але вони не змогли знайти єдиної концепції що до подальшого її розвитку.

Самі переговори при вступ швидко загрузли в трясовинні технічних деталей, в основному стосовно Співдружності та ЄАВТ(Європейська асоціація вільної торгівлі). А невдовзі переговори про вступ затьмарив новий поступ в англо-американських відносинах. Перебіг подій досяг кульмінації в грудні 1962 року під час зустрічі Кеннеді з Макмілланом в м. Нассау, де обговорювалась нова англо-американська ракетна угода. В рамках досягнутих в Нассау домовленостей, Британія мала користуватися американськими ракетами « Поляріс » як носіями для своїх ядерних боєголовок. Мало того, британські ядерні сили планувалося підпорядкувати НАТО, за винятком тих випадків, коли уряд вирішить, що йдеться про найвищі національні інтереси.

Для де Голля, який тоді саме боровся за створення французьких ядерних сил, угода Нассау стала втіленням ненависного делегування суверенітету. Британія поступилася Сполученим Штатам технологічними й стратегічними повноваженнями в обмін на уявну незалежність ядерних засобів стримування. Не можна було уявити собі наочнішої демонстрації британської несумісності з «Європейською Європою» де Голля. Після цілого року важких суперечок в Брюсселі де Голль тепер мав гарний привід, щоб зупинити переговори про розширення. І на конференції у січні 1963 року він наклав вето на вступ Англії до Співтовариства [ 5, с. 65 ] .

Тут слід згадати, що велися переговори щодо спільного англо-французького проекту розробки носіїв. Таким чином британці віддали перевагу співробітництву з американцями.

Поль-Анрі Спаак , який головував на міжурядовій конференції, що завершилася підписанням Римського договору, афектовано висловився, що дню, коли де Голль провів цю свою прес-конференцію, нібито судилося бути вписаним в історію, як «чорний понеділок» обох – європейської та атлантичної політик. Але як відзначив інший спостерігач, «кризова атмосфера» спровокована заявою де Голля, була нетривалою, бо бажання партнерів просувати Спільноту вперед було сильнішим за їхнє роздратування через французьку пихатість. Попри неприємне враження від того, як закінчилися переговори, багато національних урядовців та службовців ЄЕС погоджувались, що Британія була не готова до вступу.

  Коли в травні 1967 року Британія знову звернулась із заявою про вступ до ЄЕС, при владі була Лейбористська партія. Прем’єр-міністр Гарольд Вільсон мав сумніви щодо членства, але так само, як раніше Макміллан , не бачив прийнятної альтернативи. До того ж, дедалі слабкіші політичні й економічні зв’язки зі Співдружністю й активізація комерційних стосунків з континентом робили вступ ще нагайнішим . Так само, як раніше Макміллан , Вільсон сподівався подолати протидію Франції, догоджаючи де Голлю. Як символ розриву з минулим, Вільсон вперше зустрівся з де Голлем на похороні Черчилля в січні 1965 року. В наступні місяці Вільсон культивував те, що здавалось йому теплими дружніми взаєминами, які почасти базувалися на його неоднозначному ставленні до англо-американських особливих стосунків. На додаток до стратегічних міркувань, Вільсон поділяв занепокоєння французів стосовно тих довгострокових наслідків, які може мати для європейської промисловості американська технологічна першість. Загалом усі інші спроби кооперації де Голь блокував через наявність «особливих відносин».

  Після відставки генерала де Голля, доля ЄЕС перейшла до рук президента Помпіду . Більшу частину 60-х років він обіймав посаду прем’єр-міністра Франції і був пронизаний ідеями де Голля. Він намагався балансувати між голлістською ворожістю до політичної інтеграції, з одного боку, і зростання обурення в Спільноті через французьку упертість – з іншого. Тому подальше розширення було дуже складним питанням. Для затятих голлістів вето на вступ Британії стало священним. Водночас для дедалі більшої частини французької громадськості та партнерів по ЄЕС відкликання вето становило для Франції єдиний засіб збереження свого впливу й авторитету в Спільноті.

  Незалежно від особистих і політичних смаків Помпіду , наприкінці 1960-х років у Франції відбулась очевидна об’єктивна зміна ситуації, яка схиляла президента до того, щоб погодитись на розширення.

  Переговори про вступ розпочалися у червні 1970-го року в Люксебмурзі та завершились майже рік потому в Брюсселі. Відомі з попередніх спроб Британії проблеми швидко постали знов. Однак цього разу обговорення мало не такий гострий і затяжний характер, як на початку 60-х. Бо по-перше, Хіт так пристрасно бажав, аби Британія стала членом Спільноти, що дотримувався позиції яка передбачала спочатку вступ, а потім вирішення усіх питань. І, по-друге, протягом останнього десятиліття ослабла стурбованість стосовно британського членства з боку країн Співдружності. Можливі наслідки для Співдружності від вступу Британії обмежувались тепер лише специфічними проблемами, такими як імпорт карибського цукру і новозеландських молочних продуктів. Все ж, час від часу, переговори гальмувалися на таких суперечливих питаннях, як, наприклад, британський внесок у бюджет протягом перехідного період.

  Зустріч Хіта з Помпіду в Парижі у травні 1971-го року допомогла владнати головні проблеми. Дивовижне взаєморозуміння між ними дало деяким спостерігачам підстави припустити, що Франції нарешті відмовилась від своєї затяжної протидії розширення.

  Біла книга британського уряду, надрукована в липні 1971 року, підсумовувала результати переговорів про вступ та розкривала всі вигоди членства. «Якщо ми приєднаємось до Європейської Спільноти – декларував цей документ, - наша країна буде в більшій безпеці, наша здатність зберегти мир та сприяти розвитку в світі – кращою, наша економіка – сильнішою, а наша промисловість та люди – заможнішими, ніж залишаючись поза ними.» Стосовно болісного питання про суверенітет, Біла книга безтурботно стверджувала, що «ні про яке обмеження національного суверенітету не йдеться; те, що пропонується – це поєднання повноважень і розширення окремих національних суверенітетів заради загальної користі.» Але схильність уряду до перебільшень та фальсифікації спровокувала в країні дуже пожежонебезпечну дискусію про розширення. Спалахнув конфлікт, від якого найбільше постраждала опозиційна лейбористська партія, що викликало неприховану радість уряду.

  Несподівана заява Помпіду в березні 1972 року про те, що наступного місяця у Франції відбудеться референдум про розширення, приголомшила британський уряд. Але Помпіду спонукав до такого рішення скоріше внутрішній, ніж зовнішній, політичний розрахунок. Несподіваний референдум надавав змогу майстерного розколоти дедалі згуртованішу опозицію, забивши гвіздок між комуністами, які заперечували саме існування ЄЕС, і соціалістами, які підтримували вступ Британії. Як наочно продемонстрував останній референдум самого де Голля, велика небезпека полягала в тому, що Помпіду міг програти. Та він виграв, але не так переконливо, як сподівалось. Лише 60 % французьких виборців завдали собі клопіт прийти до урн і 32 % з них проголосували проти.

  Британські противники розширення скористались французьким референдумом, щоб примусити уряд Хіта провести в Британії референдум про членство. Всі три інші країни – кандидати – Данія, Норвегія, Ірландія, проводили референдум про розширення, то ж Франція слугувала британським євро ненависникам додатковим аргументом на користь такої процедури. Рішення Помпіду звернутися безпосередньо до виборців ніяк не вплинуло на негативне ставлення Хіта до референдуму, але воно допомогло підштовхнути Вільсона до табору прихильників референдуму.

  Таким чином, 1 січня 1973 року Сполучене Королівство стала членом ЄЕС, ратифікаційна драма тривала в Британії майже до останньої хвилини. Подолавши низку процедурних бар’єрів, акт про вступ був ратифіковано.

Отже, ми бачимо, що Лондон намагався усіма засобами відновити свою економічну міць, при цьому не забував про військову силу та намаганням повернути контроль над колоніями. «Особливі відносини» із США він використовував, як засіб збагачення, можливість у будь-який момент поновити свою військову міць. При цьому головною задачею було лідерство у континентальній Європі. Але внутрішні чвари, невизначений політичний курс, який схилявся то у бік Сполучених Штатів, то Європейської політики, та особиста ворожість головуючої Франції довгий час не давали Великій Британії стати членом Європейського Економічного Співтовариства.

Список використаних джерел:

1. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года : В 2кн. / П. Кальвокоресси ; пер. с англ. – М.: Междунар одные отношения , 2000. – Кн. 1. – 589 с.

2. Дюрозель Ж.-Б. Iсторiя дипломатiї вiд 1919 року до наших днiв / Ж . -Б . Дюрозель ; пер. с фр . Є. Марiчев та iн . – К.: Основи, 1995. – 903 с.

3. Яковенко Н.Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на Європейське лідерство / Н.Л. Яковенко. – К.: Наука, Світ, 2003. – 227 с.

4. Gowland D . A . Britain and European integration , 1945-1998: a documentary history / D . A . Gowland . – N.-Y. : Routledge , 2000. – 245 p.

5. John W. Young. Britain and European unity, 1945-1992 / John W. Young . – L.: Macmillan, 1993. – 217 p.

6. John W. Young. France , the Cold War and the Western Alliance, 1944-49: French foreign policy and post-war Europe / John W. Young . – L . : Macmillan, 1990 . – 309 p.

7. Dell E. The Schuman plan and the British abdication of leadership in Europe / E. Dell . – L.: Oxford University Press, 1995. – 311 p.

8. Michael P. France and Britain , 1940-1994: the long separation / P. Michael . – N.-Y.: Longman, 1997. – 320 p.

9. Evans H . Downing Street diary : the Macmillan years , 1957-1963 / H. Downing . – L . : Hodder and Stoughton , 1981. – 318 p.

10.   President John F. Kennedy; Philadelphia , July 4, 1962 [ Electronic resourse ] . – Access mode: http://www.jfklibrary.org/Historical+Resources/Archives/Reference+Desk/Speeches/JFK/003POF03IndependenceHall07041962.htm