WEB-ресурс научно-практических конференций

Ткач К.А., к.і.н. Міронова І.С.

Чорноморський державний університет імені Петра Могили, м. Миколаїв, Україна

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ЛІТЕРАТУРНЕ ЯВИЩЕ: РОЗВИТОК І КРИТИКА

Постмодернізм сьогодні – це культурологічний феномен, зміст і термінологія якого поки що не з’ясовані остаточно. Як правило, літературний процес багатьом сучасникам видається тією або іншою мірою хаосом. Це стосується будь-якої літературної доби. Тож невипадково, що на початку ХХІ ст. певною мірою хаотичною видається література постмодерну.

Естетичною природою цього явища є поєднання і органічне співіснування різних художніх систем. Постмодерн виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії, певної епохи. Це естетичний бунт проти всього радянського, нова форма існування української ідеї. З огляду на вище сказане, тема дослідження постмодернізму є актуальною.

Сьогодні темою постмодернізму займається ряд дослідників: І. Ільїн, В. Пахаренко, Ю. Андрухович, Є. Баран, Н. Зборовська та ін. Одним із провідних теоретиків даного явища є І. Ільїн, який пише про зв’язки постмодернізму із масовим мистецтвом та розважальними жанрами літератури. На його думку, постмодернізм слід розглядати як безпосередню реакцію на стереотипи масового усвідомлення [3, с. 117].

За висловом В. Пахаренка: «Внутрішня суть постмодернізму полягає в заперечуванні наративу реалістичного дискурсу, причинно-наслідкової залежності сюжетних ліній, психологічної зумовленості. Тобто, його аж ніяк не задовольняє все стереотипне, стале, що породжує стандартну, завчасно очікувану реакцію» [11, с. 5].

Сучасні дослідники цікавляться феноменом постмодернізму, досліджують це явище, вводячи у науковий обіг нові факти, що стосуються цього літературного явища. Зокрема, Ю. Андрухович зауважував, що «постмодернізм – це одна з інтелектуальних фікцій нашого часу, така собі конференційна вигадка якихось французів чи американців…» [2, с. 66]. Дослідниця Т. Гундорова виділяє загальні риси цього феномену, виокремлюючи особливості жанрів і стилів, у яких домінує постмодернізм. Належну увагу потрібно надати критикам Є. Барану і Н. Зборовській, які не приховували свого негативного ставлення до постмодернізму, якому вони протиставляли традицію і національну самобутність української літератури. Зокрема, Є. Баран доводить, що «за умов сучасної демократії, коли зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві здевальвувала до ролі блазня, який розважає натовп смішними та страшними казками» [4, с. 35].

Розкриття даної теми не може вичерпуватись використанням вказаних джерел. Проте, їх сукупність дозволяє у необхідному обсязі дослідити проблему і досягти поставлених завдань.

Не дивлячись на наявну літературу з досліджуваної теми, дискусійними залишаються питання хронологічних меж постмодернізму, визначення загальної моделі даного явища, яке складається з праць літературознавців. Дану прогалину намагаються висвітлити автори в даній статті.

Сучасна українська література не може розвиватись без інновацій у світовій літературі, тому таке явище, як постмодернізм є притаманним і нашій країні. Сьогодні ще остаточно не визначене поняття «постмодернізму». У сучасному літературознавстві ведуться жваві дискусії щодо цього поняття, оскільки з його допомогою намагаються окреслити особливий період розвитку художньої літератури, що є досить складним, суперечливим і різнорідним явищем [8, с. 24].

Дата виникнення постмодернізму також залишається дискусійною. Сьогодні виділяється п’ять різних точок зору з даного питання: перші дослідники вважають початком доби постмодернізму роман Дж. Джойса «Поминки по Фіннегану» ( 1939 р.); другі – попередній його роман «Улліс» (1922 р); треті – американську «нову поезію» 1940-х – 1950-х рр.; четверті вважають, що постмодернізм – це не «фіксоване хронологічне явище», а деякий духовний стан, який «у будь-якому епосі є власним постмодернізмом» (У. Еко); п’яті – взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (наприклад, Ю. Андрухович). Але більшість дослідників сходяться на тому, що перехід від модернізму до постмодернізму припадає на середину 1950-х рр. У 1960-і – 1970-і рр. постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 1980-і рр. він став домінуючим напрямком сучасної літератури і культури.

Постмодернізм – не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні науковці говорять не лише про «постмодерністську творчість», а й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного ґатунку [1, с. 263].

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», принцип гри. Загальне осміяння і глузування над усім є тотальною іронією. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму – це завжди висміювання попередніх і неприйнятих форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури.

Наступним головним принципом постмодернізму є цитата, що означає для представників цього напряму цитатне мислення.

Іншими характеристиками постмодернізму є невизначеність, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, ставлення до літератури як до «першої реальності» [6, с. 4]. А найпоширенішими образами-метафорами постмодернізму є карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля. Особливе значення у постмодернізмові надається текстовій структурі, власне, текстові у тексті.

В українську літературу постмодернізм увійшов непомітно. У поезії він більш притаманний Е. Андрієвській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, у прозі – В. Медведю, Ю. Андруховичу, Є. Пашковському, О. Забужко [10, с. 238].

З розпадом СРСР, коли особливо унаочнилася неспроможність соціалістичного способу життя, розпочалася дискусія, що точилася переважно довкола трьох засадничих питань:

1. Що таке постмодернізм?

2. Чи можливий український варіант постмодернізму?

3. Постмодернізм – явище позитивне чи негативне?

Тим, хто не сприймав демократію з її плюралізмом та культурним різноманіттям, здавалося, що постмодернізму можна уникнути чи заборонити його.

Український постмодернізм був, насамперед, антитезою не модернізму, яким цікавився і з яким співіснував, а антитезою тоталітаризму і соцреалізму. Більша частина українських критиків зайняла в оцінці постмодернізму консервативну позицію, вимагаючи критичного ставлення до постмодернізму і навіть відмови від нього. Інша – розділилася на виразних популяризаторів, для яких рушієм культури є ревізія всіх цінностей з національними включно, і тих, хто визнає постмодернізм як данину [5, с. 42].

Попри свою безсистемність, постмодерний період в українській літературі потребує класифікації. В. Єшкілев запропонував неомодерний принцип поділу письменників: «вісімдесятники» – ті, що вийшли з андерграуду та «дев’яностники». Перші письменники зорієнтовані на західну культурну традицію, другі – на вітчизняну.

Сьогодні в українському літературознавстві виділяється три основні класифікації сучасної літератури. В основі першої лежить генераційний принцип, другої – географічний, третьої – принцип естетичної орієнтації. Саме остання класифікація видається центральною, попередні дві є допоміжними [7, с. 29].

Отже, вивчення і аналіз літературних статей дає підстави стверджувати, що постмодернізм – це образно-стильова система, що увібрала в себе художній досвід багатьох попередніх епох. Вона відрізняється потужним розвитком інтелектуальної тенденції і є черговою ланкою в ланцюгу історії. Постмодернізмом в українській літературі називаємо творчість письменників кінця 1980-х рр. – початку ХХІ ст. Для постмодернізму характерним є еклектика всіх попередніх напрямів літератури, цитатократичність, гра як спосіб існування автора, читача і самого твору.

Список використаних джерел:

1. Андрухович Ю. Рекреації / Ю. Андрухович // Слово і час. – 1997. – №1. – С. 257-268.

2. Андрухович Ю. Постмодернізм – не напрям, не течія, не мода / Ю. Андрухович // Слово і час. – 1999. – № 3. – С. 56-66.

3. Баран Є. Обрій літературного 2000-го / Є. Баран // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – С. 110-117.

4. Гундорова Т. Карнавальний постмодерн / Т. Гундорова // Зб. наукових праць: Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – С. 32-37.

5. Гундорова Т. Фенімістичний постмодерн / Т. Гундорова // Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – С. 39-43.

6. Зборовська Н. Літературний процес і завдання критики / Н. Зборовська // Слово і Час. – 2004. – № 4. – С. 3-7.

7. Іздрик С. Туга за несправжнім / С. Іздрик // Плерома. – 1996. – № 1-2. – С. 24-33.

8. Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури / Л. Костенко. // Літературна Україна. – 1991. – № 7. – С. 23-26.

9. Павлишин М. Українська культура з погляду постмодернізму / М. Павлишин // Сучасність. – 1993. – № 12. – С. 55-62.

10. Павлишин М. Що перетворюється в «Рекреаціях» Юрія Андруховича / М. Павли­шин. – 1997. – № 12. – С. 237-255.

11. Пахаренко В. Постмодерн / В. Пахаренко // Всесвітня література. – 2002. – № 5-6. – С. 3-7.