WEB-ресурс научно-практических конференций

Коротенко Є.Д.

Донбаська державна машинобудівна академія, м. Краматорськ, Україна

«СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНУ» Ж.-Ф. ЛІОТАРА: У ПОШУКАХ МОВНИХ КОНФЛІКТІВ

Як відомо, мова, виробляючи первинні засоби комунікації, стає необхідною умовою розумового і духовного життя людини. Всі вторинні типи повідомлень, які штучно виробляються і передаються людиною з метою задоволення потреб життєдіяльності чи вирішення певних наукових завдань, так чи інакше виробляються на підґрунті природної мови. Інакше кажучи, який би рівень комунікації ми не розглядали, він, як і будь-який інший рівень, допускає обмін повідомленнями того або іншого роду, і завдяки цьому не може мислитись відірвано від семіотичного рівня, що в свою чергу відводить чільне місце мові. Звідси мова за допомогою різноманітних засобів повідомлення структурує суспільні процеси за своїм образом і подобою. Причому культура певного колективу складається з набору семіотичних систем, а система функцій, що реалізується завдяки розгортанню цих різноманітних типів семіозису, стає підставою для їхнього зіставлення.

Згідно з концепцією Ліотара, гетерогенність фразових та дискурсивних режимів провокує конфліктну ситуацію кожного разу, коли має місце якийсь мовний акт. Ліотар чітко відділяє когнітивний жанр (жанр “вульгарної науки”) від “постмодерних” філософії та літератури. Науковий жанр або дискусійний вжиток мови підкорений меті переконання співрозмовника у своїй правдивості, він є референтним, звертається до аргументів і передбачає цілком визначеного партнера дискусії, в якій співрозмовники “я” і “ти” можуть мінятися місцями. Проте окрім “дискусійного” вжитку мови, є також “письмовий” і “рефлексивний” (мова використовується для розмірковування) вжитки, які не можуть розглядатися у комунікативному контексті, до якого їх зводить, на думку Ліотара, американський прагматизм. Мовні жанри – це різні мовні практики, які визначаються різними цілями (наприклад, переконати у своїй правоті або справити враження), з яких випливають різні процедури (аргументація або риторика) та яким відповідають різні прагматичні ситуації (присутність співрозмовників, принципова відсутність співрозмовника тощо). Мовна діяльність того, хто діє когнітивним чином, несумісна з діяльністю того, хто діє етичним, естетичним чи риторичним чином. А отже, Ліотар порівнює дискурсивні жанри з “іграми” Вітгенштайна: як неможливо одночасно грати у шахи та теніс, неможливо одночасно судити про твір мистецтва і переконувати когось в істинності цього судження, бо це різні мовні ігри. Мовні ігри є неперекладними, не в лінгвістичному, а в метафізичному сенсі, вони апелюють до різних уявлень про раціональність, яка може бути раціональністю теоретичного судження, раціональністю етичною, естетичною, тощо.

Науку та письмо (і мислення) розділяє неусувна розбіжність, і Ліотар намагається довести це, посилаючись на відмінність прагматичних ситуацій дискусії та письма: якщо дискусія вимагає співрозмовників і має на меті зблизити їхні позиції, то письмо (літературний чи філософський текст) вимагає читання, яке є слуханням, прислуховуванням, коментарем, і від слухання письма або рефлексії очікують швидше розходження, ніж консенсусу. Умовою цього розходження є принципова невизначеність того, кому призначений текст. Цей інший є незнайомцем, нечуваним, несказаним, він не може бути емпіричною істотою, він трансцендує будь-яке “реальне” призначення. Мислити чи писати, в цьому контексті, це вчити гру іншого, що означає намагатися поєднувати слова і фрази так, як це зробив би “мовчазний” співрозмовник.

Якщо ігри (у тому числі, мовні) ідентифікуються своїми правилами, які не виводяться з зовнішніх іграм цілей, то жанри дискурсу Ліотара (передусім, письмо і мислення) “ідентифікуються” тільки одним – своєю невизначеністю (“прагматичний безпорядок є їхньою умовою”), за чим проступає їхня “конститутивна” ціль – відкриття нового, нової гри “невідомого партнера”, якої можна навчитися лише шляхом імітації його гри “зчеплення слів”, незрозумілої для самого письменника (мислителя). Наполягання Ліотара на несумісності “дискусійного” та “”рефлексивного” мовних жанрів має на меті легітимувати певне уявлення про філософію як пророкування, віщування нових форм життя, яке не може піддаватися критиці.

В “Ситуації постмодерну” Ліотар наводить ще один приклад жанрового конфлікту між науковим і наративним дискурсом, який він вважає так само неусувним, як конфлікт етичного та когнітивного дискурсів. Наука зводить наративне знання, що міститься в традиційних історіях, до рівня дикості й примітивності, не вартих уваги та інтересу. Наукова культура справді нав’язує свій спосіб легітимації наративній культурі, оскільки “раціональні історії”, які вона сама розповідає, конкурують з тими “наративними історіями”, які передає народне знання. Наративна народна прагматика, зазначає Ліотар, не переймається питанням легітимації, тоді як (традиційне, модерне) наукове знання без нього неможливе. Проте якщо це справді так, то йдеться вочевидь про різні способи легітимації всередині одного когнітивного жанру, а не про два неспівмірні типи дискурсу. У випадку наративного знання (розповідь, що передається традицією) та наукового знання немає “нездоланного конфлікту”, обидва належать одній категорії знання (у широкому сенсі слова) та одному пізнавальному мовному жанру. Несумісність когнітивного та прескриптивного жанрів Ліотар проектує на всі дискурсивні жанри, щоб довести, що в умовах відсутності “гомогенної мови”, яка нейтралізувала би будь-яку незгоду, залишається тільки одне: нерозв’язний конфлікт на ґрунті повної несумісності та неспівмірності. Проте, якщо різні фразові (та дискурсивні) режими насправді є абсолютно неспівмірними, то між ними немає нічого спільного, а, також, немає ніяких зв’язків: щоб мати конфлікт, треба, щонайменш, мати якісь зв’язки, “умову” конфлікту.

Список використаних джерел:

1. Лиотар Ж.-Ф. Заметка о смыслах “пост” / Ж.-Ф. Лиотар // Иностранная литература. – 1994. – № 1. – С. 56–59.

2. Лиотар Ж.-Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодерн? / Ж.-Ф. Лиотар // Ad Marginem ’ 93. Ежегодник. – М.: Ad Marginem, 1994. – С. 303–323.

3. Ліотар Ж.-Ф. Постмодерністська ситуація / Ж.-Ф. Ліотар // Після філософії: кінець чи трансформація?. – К.: Четверта хвиля, 2000. – С. 71–90.