WEB-ресурс научно-практических конференций

Д.політ.н. Гедікова Н.П.

Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», м. Одеса, Україна

ЗАСАДИ КУЛЬТУРНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ЯК СКЛАДОВА ХАРАКТЕРИСТИКИ СУЧАСНОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Глибинні і кардинальні зміни, які відбуваються в середині соціального цілого в рамках сучасної масштабної соціальної трансформації, зумовили радикальні зміни у політико-правових і економічних відносинах, їх інституалізацію і стандартизацію, але ядро культури, культурної самобутності у різних типах суспільства всієї людської цивілізації залишається практично незмінним. Це головний елемент і основа суспільного життя, що формує особистість, почуття приналежності до певної групи і системи цінностей та зумовлює сенс і цінність самого життя, ставлення людини до всього всесвіту і значною мірою регулює поведінку членів суспільства.

Світ цінностей багатоманітний і його не можна вважати універсальним, виходячи з того, що «у світі є плюралізм культур, і кожна з цих культур відтворює свої власні цінності» [1, с. 937]. Система цінностей, створена людством протягом всього періоду свого розвитку, має певну ієрархію.

Що стосується пропаганди цінностей культурного лібералізму, то тут є як свої особливості, так і свої проблеми. Перш за все, сучасний лібералізм в своїй ієрархічній структурі цінностей віддає перевагу загальнолюдським цінностям, в числі яких сформував певне ставлення безпосередньо і до цінностей культури.

Сучасний культурний лібералізм підтримує принципи гуманізму, відстоює права людини, віру в свободу і прогрес, приділяє велику увагу етичним нормам, які є інтелектуальною спадщиною епохи Просвітництва.

При цьому необхідно зазначити, що встановлення ліберального порядку в межах сучасного цивілізаційного простору не може бути забезпечено без відповідної етики, яка визначає лінію поведінки і міру відповідальності усіх суб’єктів соціального цілого.

Немає сумніву в тому, що культура має рухомість і схильна до змін (навіть перебуваючи у певній типовій приналежності), оскільки «культура розвивається за рахунок енергії внутрішніх і зовнішніх суперечностей. Перші дають імпульс до розвитку культури з її власних підґрунть, другі акумулюють у собі енергію взаємодії з іншими культурами. Причому, якщо внутрішні суперечності завдають могутності імпульсу і напрямок руху, то зовнішні зумовлюють темпи і форми останнього» [2, с. 52]. Головне завдання культурної політики у даному процесі, динаміки самої культури полягає у забезпеченні його адаптаційними механізмами, що є порівнянними з постійно здійснюваними соціальними змінами. І у сучасному світі цей процес набув характерних особливостей.

На нинішньому етапі розвитку цивілізації звертає на себе увагу сучасна «культурна глобалізація», яка характеризується тенденціями подальшої технократизації культури, масовизації і явно вираженим протиборством її всепроникним тенденціям. Через широкий спектр засобів масової комунікації і безліч інститутів, які змінюють і реконструюють культуру, здійснюється процес возведення її форм в аспект світової політики у питаннях формування мислення, поведінки, відносин, форм і методів самовиявлення тощо не тільки на рівні окремих індивідів, але й великих соціальних груп.

Як зазначає російський політолог В.  Пастухов : «В умовах глобалізації і універсалізації міжнародних зв’язків, коли усі виявляються якимось чином пов’язаними з усіма, домінування західної культури над іншими культурами набуває нової якості. Вона відрізняється всезагальним характером, постійністю і очевидністю, можливістю щоденного і повсюдного впливу» [2, с. 53]. У даному зв’язку, оскільки на сьогоднішній день береться до уваги і обертається усе навколо західноєвропейської моделі культурного прогресу, яка за низкою позицій відповідає цінностям і принципам лібералізму, багато які сучасні країни намагаються надати їй статусу універсальності і перекласти її на власний культурний простір. Хоча, з об’єктивної точки зору, її масовизація є культурою зовсім не «універсальною» і загальнолюдською, а виключно західною, нерідко не сумісною з істинно народними традиціями, що природним чином створює суперечності, негативні результати і призводить до конфліктів і хаосу у суспільстві, державі з наступним проявом елементів відчуження і навіть боротьби (у різних формах її прояву).

Отже, сьогодні, коли культуру усе тісніше пов’язують з глобальними загальнолюдськими ідеями, не можна принижувати і зводити нанівець значимість традиційних культур. Бо тільки вони, їх розмаїття може забезпечити умови для особистості, що вільно розвивається, соціуму, країни; реалізувати право народів на свої духовні, національні, релігійні традиції, національну самобутність, національну самосвідомість. Тому, орієнтуючись на західноєвропейську модель, ніколи не варто забувати про власну культурну спадщину й історично сформований менталітет свого народу, бо «ті культури, які не пам’ятають свого минулого, мають так само мало шансів, як і смаку, серйозно будувати свої відносини з майбутнім» [3, с. 22]. Тому до злиття двох культур, а іноді й більше, слід підходити достатньо зважено, розсудливо, знаходячи спільні точки їх дотику. Тільки тоді можна очікувати бажаних результатів.

Між тим, необхідно відзначити, що ліберали виступають за суспільство, відкрите для еміграції і культурних впливів ззовні, при цьому вони передбачають, що кожна держава самостійно встановлює ступінь своєї відкритості.

Багато сучасних держав мають законодавче забезпечення в галузі еміграції і інтеграції, яке розроблене і діє з метою захисту власної культури і збереження порядку. Таким чином, проблема культурного дисбалансу у державах, орієнтованих у своєму розвитку на ідеали ліберального порядку і нормативні стандарти поведінки, полягає не в самому лібералізмі, а у здатності держави в рамах внутрішньодержавного і міжнародного правового поля створювати умови гармонійного поєднання культур і регулювати поведінку людей у відповідності з цінностями власної культури.

Головним проявом сучасного українського лібералізму у культурній сфері є те, що поряд з актуалізацією традиційних культурних цінностей, створених на всьому етапі історичної боротьби українського народу за свою державність, акцент зроблений на розвитку духовної культури західного типу. Однак, особливість полягає в тому, що ні вітчизняні, ні західноєвропейські засади культурного лібералізму (в межах розумного їх поєднання) в силу об’єктивних причин не реалізовані у необхідному обсязі і на належному рівні. І все ж таки, в цілому, оцінюючи ціннісні засади українського суспільства у духовно-культурній сфері, можна констатувати, що вони обґрунтовують істини й ідеали людських відносин, які за низкою параметрів є порівняними з положеннями сучасного світового культурного лібералізму.

Отже, можна зробити висновок, що сучасний культурний лібералізм спектром своєї діяльності охоплює моральні цінності, етнічну свідомість і етнічні норми, громадянськість, духовну культуру (свобода мислення, світогляду, вираження своїх думок, творчості, наук, мистецтв, віри тощо), культурні традиції, процес соціалізації та інші аспекти і форми даної соціальної сфери. Культурний лібералізм ґрунтується на правових засадах, що випливають із самоцінності і гідності особистості, які на сучасному етапі розвитку даного ідеологічного феномена отримали своє обґрунтування не тільки у відношенні до індивіду, але і у відношенні до сформованих ними соціальних, національно-етнічних та інших груп і утворень.

Список використаних джерел:

1.             Вінсент  Р.Д. Права людини і культурний релятивізм / Р.Д.  Вінсент // Лібералізм: антологія / [ упоряд . О.  Проценко , В. Лісовий]. – К.: Смолоскип, 2002. – Х: Серія «Політичні ідеології». –   Вип. 3. – С. 936–956.

2.             Пастухов  В.Б. Конец русской идеологии . Новый курс или новый путь? / В.Б.  Пастухов // Политические исследования . – 2001. – № 1. – С. 49–63.

3.             Панарин  А.С. Глобальное политическое прогнозирование : учебник для студентов вузов / А.С. Панарин . – М.: Алгоритм, 2000. – 352 с.