WEB-ресурс научно-практических конференций

К.е.н . Шевченко Н.О.

Донецький державний університет управління

АГРОЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА В АГРОПРОДОВОЛЬЧІЙ СФЕРІ

Тенденцією світової практики аграрного господарювання є зміщення пріоритетів у напрямі його екологізації та стиму­лювання органічних і біодинамічних систем землеробства. При цьому відбувається скорочення використання мінеральних добрив та їх інтегроване застосування з агротехнічними прийо­мами, що забезпечує підтримання природної родючості ґрунтів. Переорієнтація на екологічне землеробство стимулює впрова­дження екологічних агротехнологій , які передбачають викорис­тання біоорганічних та біомінеральних добрив, що забезпечують підвищення біологічного потенціалу та продуктивності культур. Забезпечення динамічного розвитку вказаних процесів в Україні на сьогоднішній день неможливе без активної державної полі­тики, яка має носити програмно-цільовий підхід, спрямований на розвиток і впровадження біотехно­логіч­них інновацій у зазначеній сфері, що стане однією з вирішальних конкурентних переваг вітчизняної агропродовольчої сфери на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інтегровані зусилля владних структур, товаровиробників та вчених мають бути спрямовані на систематизацію вітчизняних розробок щодо еко­логічно орієнтованого аграрного виробництва, доведення їх до рівня технологічних карт і схем та впровадження у виробництво.

У якості стратегічної мети екологічної політики в АПК України пропонують розглядати забезпечення екологічної чистоти сільськогосподарської продукції. У даному випадку вбачається все ж за доцільніше розглядати категорію «екологічна чистота харчової продукції», тобто продукції, що отримують безпосередні споживачі для задоволення своїх харчових потреб, оскільки забруднення продукції може відбуватися також у процесі її переробки, зберігання тощо. Досягнення визначеної мети потребує застосування інтегро­ваного підходу, сконцентрованого на всіх ланках виробництва продовольства та доведення його до безпосереднього споживача. У цій ситуації більш обґрунтованим є визначення у якості пріоритету агроекологічної політики формування екологічної безпеки агропродовольчого виробництва. Визначають екологічну безпеку як соціально необхідний рівень якості навколишнього середовища, при якому немає загрози здоров’ю людей та життєдіяльності суспільства, виникненню негативних змін у функціонуванні природних екосистем. Екологічна безпека сільськогосподарсь­кого виробництва у ринкових умовах господарювання – це стан навколишнього природного середовища, за якого досягається ощадливе і високоефективне використання природних ресурсів, що дозволяє отримувати нешкідливу для здоров’я людей високоякісну сільськогосподарську продукцію і задовольняти в ній потреби суспільства.

Наведені визначення не повною мірою враховують сутність власне категорії «безпека», яка полягає у недопущенні нега­тивних змін стану певного об’єкта, явища чи процесу. У такому контексті екологічна безпека агропродовольчого виробництва розглядається як стан навколишнього природного середовища, рівень використання природно-ресурсного потенціалу, органі­за­ція агропродовольчого виробництва і збуту харчових продуктів, за яких відсутні потенційні загрози погіршення якості довкілля та екологічної чистоти харчової продукції, що створюють загрозу здоров’ю населення. Тобто агроекологічна політика має базува­тися на превентивному підході, орієнтуючись не на усунення наслідків екологічних порушень, а на їх прогнозуванні та попере­джен­ні, стимулюванні розвитку таких механізмів природоко­ристування і господарської діяльності, які не призводять до по­рушення природних екосистем.

Відтак агроекологічна політика в агропродовольчій сфері – це система диференційованих за територіями принципів, цілей, засобів і методів, що реалізуються органами державної влади і місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, господарюючими суб’єктами та населенням, спрямованих на формування екологічної безпеки. Принциповим є положення щодо участі у процесі агроекологічного управління державного, громадського і корпоративного секторів, оскільки лише за такого підходу можливо підвищити рівень екологічної свідомості та відповідальності природокористувачів та стимулювати процес розвитку вітчизняної системи агроекологічного управління на європейських засадах.

Інтеграція до ЄС традиційно пов’язується державами з просуванням суспільства в бік більшої відкритості та прозорості, що потребує залучення широких верств населення до ухвалення рішень, підвищення активності громадян. Послідовний розвиток демократичних принципів у відповідній сфері вимагає подальшого вдосконалення законодавства, що гарантує участь громадськості в екологічно важливій діяльності, її доступ до інформації та правосуддя. Водночас, як свідчить практика, в більшості випадків державні структури залишаються не готовими брати участь у формуванні і реалізації екологічної політики.

Крім того, соціальна реакція на екологічні проблеми до цього часу продовжує залишатися досить слабкою, що пояснюється насамперед низьким рівнем екологічної свідомості населення та збереженням ряду системних соціальних проблем, які витісняють на другий план питання екологічного характеру. Протягом тривалого історичного періоду екологічні цінності і пріоритети в державі практично не визнавалися, що суттєво ускладнює ситуацію у сучасних умовах. Отже, с аме соціологічна сторона екологічної проблеми виступає в якості ініціюючої сили упорядкування взаємовідносин людини і природи. Тому досягнення збалансованих в екологічному аспекті взаємо­відносин між природою і людиною в процесі агропродовольчого виробництва може бути забезпечено лише при глибокому усві­дом­ленні кожним індивідом сутності проблеми та пронизуванні діяльності на всіх етапах виробництва і доведення харчової продукції до споживача відповідними екологічними імперативами.