К.е.н. Звонар В.П.

Інститут демографії та соціальних досліджень

ім. М.В. Птухи НАНУ, Україна

Реалізація В УКРАЇНІ контролюючої функції громадськості

В Україні досі повною мірою не реалізовано можливості контролю з боку громадськості за виконанням державних функцій. На рівні держави сформовано цілу низку механізмів залучення громадян до прийняття державних рішень, проте вони не задіяні належним чином, головно, через недостатню готовність і невміння влади керуватися принципами і процедурами публічної політики, визнавати організовану частину громадянського суспільства – громадські організації – рівними партнерами і вести з ними діалог та провадити консультації. З іншого боку, відмічається пасивність і професійна незрілість власне організованої громадськості брати участь у дискусії щодо вироблення державної політики. За висновком експертів для поліпшення ситуації, що склалася, зусилля слід спрямувати одночасно в двох напрямах: 1)  громадські структури повинні удосконалювати ті продукти й надавати ті послуги, які держава якісно без їх участі надавати і виробляти не зможе, і таким чином ставати все більш необхідними для державних інституцій; 2) влада має орієнтуватися на ефективне використання потенціалу громадських структур в процесі реалізації державної політики [1].

Одним із способів впливу громадськості на прийняття рішень органами державної влади в Україні повинні були стати громадські ради як консультативно-дорадчі органи при центральних органах виконавчої влади та обласних адміністраціях. Створені здебільшого за ініціативи владних органів із нерозвиненими каналами комунікації з громадськістю, вони сьогодні перетворюються на номінальні інституції без реального впливу на владу [2]. Альтернативою радам могли б стати громадські аналітичні центри – самоврядні організації з потужним інтелектуальним ресурсом, здатні давати адекватну оцінку подіям і фактам у суспільному житті, ретранслювати настрої населення, будучи ефективним посередником між ним і владою. Проте з такими центрами влада неохоче йде на контакт, слабко сприяючи їх розповсюдженню [3].

Важливе значення має становлення в Україні інституту лобізму. Він повинен здійснюватись через офіційних представників (лобістів), акредитованих при відповідному державному органі, а також регулюватися законодавством, яке б забезпечувало представникам різних соціальних груп однаковий доступ до державних органів [4]. Доцільність використання лобізму виправдана об’єктивною неможливістю політичних діячів, державних службовців врахувати всі чинники для оптимального розвитку. Особливий інтерес механізм лобізму становить для громадських організацій [5]. Адже задоволення та захист суспільних інтересів реалізується ними в тому числі за допомогою збільшення переговорної сили окремого індивіда у його взаємодії з державними органами. Основу лобістського потенціалу громадських організацій складають люди, що можуть впливати на депутатів парламенту, місцевих рад, суддів шляхом масового розсилання листів, участі в демонстраціях, дзвінків на «гарячі лінії» [6].

Ефективність функціонування інституту лобізму доведена на прикладі США та розвинутих європейських демократій. Широким використанням громадської експертизи, зокрема, у бюджетному процесі, громадської участі у регіональному і локальному розвитку вирізняються країни центрально-східної Європи та Росія. Одним із прикладів служать консультації щодо бюджетних пріоритетів, у ході яких до конструювання бюджету залучаються репрезентативні групи соціуму – експерти, науковці, громадяни [7].

Ураховуючи думку провідних фахівців, можна зробити висновок, що першочергові заходи державної політики щодо реалізації контролюючої функції з боку громадськості в Україні повинні передбачати: розробку та прийняття Закону України «Про лобіювання»; запровадження у навчальних закладах програм та спецкурсів для підготовки професійних лобістів; просвітницькі заходи серед чиновників (особливо, керівників) з метою підвищення їх інтересу до спільної роботи з громадянськими структурами; спрощення процедури реєстрації громадських організацій шляхом приведення законодавства про об’єднання громадян у відповідність до ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»; залучення до роботи у громадських організаціях професіоналів через популяризацію волонтерської діяльності засобами соціальної реклами, через врахування вартості часу волонтерської праці при визначенні суми податкового кредиту платників податку з доходів фізичних осіб.

Список використаних джерел

1. Пріоритети розвитку громадянського суспільства України / М. Лациба, О. Вінніков, Л. Сідєльнік, Д. Український ; Український незалежний центр політичних досліджень. – К., 2008. – С. 111.

2. Ботанова К. Культуру – радам [Електронний ресурс] / Катерина Ботанова // Дзеркало тижня. – 2005. – 16–22 квiт. (№ 14). – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3680/49776/.

3. Борисова Ю. Нова влада і „третій сектор”: у бій аналітиків, як і раніше, не беруть [Електронний ресурс] / Юлія Борисова // Дзеркало тижня. – 2005. – 1–7 жовт. (№ 38). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1030/51411/.

4. Альманах. Межсекторные взаимодействия (методология, технологии, правовые нормы, механизмы, примеры). Настольная Книга – 2001 / под общ. ред. Н. Л.Хананашвили. – М. : Фонд „НАН”, 2001. – C. 56–78.

5. Жмир В. Лобі для України / Володимир Жмир // Соціальна політика та соціальна робота. – 1999. – № 2. – С. 3–11.

6. Длугопольський О. Моделі лобіювання інтересів: світовий досвід та українська специфіка / Олександр Длугопольський // Журнал Європейської економіки. – 2006. – бер., (№1). – С. 30–57.

7. Бюджетный процесс: анализ прозрачности и общественного участия / [Т. И. Виноградова, М. Ф. Замятина, В. А. Бескровная и др.]. – СПб, 2003. – 220 с.